Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Лар відкидається в кріслі і закриває рукою очі.

Круговерть одних і тих самих думок… Одних і тих самих протягом нескінченних місяців.

«Ні, ні… Не може цього бути… І потім… Якщо навіть атмосферна ракета «Землянина» не повернеться, якщо Планета Туманів стане могилою для її пілота, хіба цей пілот не звідає найбільше, ні з чим не зрівняне щастя першовідкривача, особливо якщо він устигне передати «Землянинові» те, що розгледить і зрозуміє?

Звісно, летіти треба, треба, треба, — думає Лар. — І я готовий, я хочу це зробити, я це зроблю без зволікання будь-якої миті».

Біля входу до кабіни управління корабля Лар зустрів Строгова. Щось у виразі обличчя начальника змусило Лара насторожитися. Невже Строгов схвильований? Він — і схвильований… Неймовірно! Лар упритул глянув у очі шефа. Строгов витримав погляд, на обличчі його з’явилася усмішка, але десь у глибині очей Лар прочитав сумнів, тривогу і навіть нерішучість.

— Ідеш змінювати Коро? — Строгов явно не поспішав поступитися дорогою у вузькому коридорі.

— Так.

— Стривай-но! Коро залишиться на другу вахту.

— Чому?

— Сам захотів. І потім…

— Що ще?

— Бачиш, Ларе… Ти не раз нагадував про атмосферний політ…

Лар весь напружився, але знайшов у собі силу недбало кивнути у відповідь:

— Звісно… Адже це найважливіший пункт нашої програми…

— Ну, не зовсім, мій хлопчику. Проте… Бачиш, Порецький ретельно вивчив структуру зовнішніх: шарів атмосфери. Є одне поле в середніх широтах із порівняно спокійним рухом хмар. Я не хочу сказати, що там штиль, але різких турбуленцій не спостерігається вже багато днів. Ми з ним порадилися і вирішили… Тобто ні, ми нічого не вирішували, але ми подумали, що якщо йти на ризик атмосферної розвідки, то лише там. Це не наказ, Ларе, і навіть не порада… Я нічого не можу тобі порадити. Але якщо хочеш, ти можеш здійснити там політ… Зрозуміло, у верхніх шарах, не занурюючись глибоко в цей клятий туман. Ти узяв би проби газів, спробував зондувати хмарний шар…

Лар нараз відчув кволість і поспішив прихилитися до металевої стінки коридору.

Ось ця мить, про яку він стільки думав, задля якої, власне, й летів…

Строгов говорив щось іще повчальним і незвично м’яким тоном, поклавши руку на плече Лара. Лар не слухав. У скронях стукотіла кров, і в унісон її ударам все оглушливіше звучало одне лише слово: «У політ… У політ… У політ…»

Лар облизнув сухі губи і, дивлячись в обличчя Строгову, посміхнувся вперше за багато днів:

— Я готовий… Коли?

— Бачиш… Я все-таки хотів би, щоб ти ще подумав… Час у нас є… Ти, звичайно, розумієш, міру небезпеки ми передбачити не можемо. Ймовірно, це дуже небезпечно. Тисячу разів волів би летіти сам, але, як капітан «Землянина»… Ти розумієш… Ось Коро, він зараз проти польоту, але ми з Порецьким гадаємо… Загалом, я радий, що ти не змінив свого рішення, але поспішати не будемо. Складемо докладний план взаємодії, ще раз перевіримо атмосферну ракету…

— План складений, а ракета перевірена багато разів, — рішуче перебив Лар. — Усе в повній готовності і я — також. Ні, я волів би летіти зараз же, якщо ви не заперечуєте, Миколо Петровичу. Адже ваші додаткові вказівки не заберуть багато часу?

— Ні, звичайно… Ну гаразд, хай буде по-твоєму… Можливо, ти й має рацію. Йди готуйся! Після твого вильоту я зміню Коро. Він зможе вилетіти на допомогу будь-якої миті.

Останні хвилини перед стартом атмосферної ракети. Вже перевірений скафандр, контрольна апаратура, вже засунулися непроникні переборки, що відокремили шлюз ракети від внутрішніх приміщень «Землянина».

Лар напівлежить у стартовому кріслі, поклавши руки в еластичних рукавичках на важелі керування. У переговорному пристрої шолома виразно чути голоси товаришів, що зібралися біля пульта управління «Землянина». Власне, чути лише хрипкий, уривистий голос Строгова і короткі спокійні репліки Порецького. Коро мовчить. Він мовчав і при прощанні в салоні «Землянина», марно намагаючись приховати хвилювання й тривогу. Губи його були щільно стиснуті, немов він боявся, що заговорить мимоволі; на блідому вродливому обличчі, обрамленому чорною борідкою, виступили червоні плями. Потискуючи руку Ларові, він лише шепнув крізь зціплені зуби:

— Пам’ятай, що говорив… Вибухи… Вони можливі… Ну, попутних бур!

Він приклав витягнутий указівний палець лівої руки до свого носа — умовний дружній знак, яким проводжають відлітаючого космонавта і бажають йому щасливого повернення. І Строгов, і навіть вишукано ввічливі Порецький повторили цей жест, що став традиційним багато років тому…

Напівлежачи у стартовому кріслі, Лар посміхається. Він пригадав розповідь свого інструктора з атмосферних польотів. Старий запевняв, що цей жест з’явився після того, як проводжали на навколомісячну орбіту одного з перших космонавтів. У день відльоту з ранку мжичив дощ, і до моменту старту у всіх проводжальників почалася нежить…

— Ти готовий?

Ці слова звернені до нього.

— Так, Миколо Петровичу.

— Отож, пам’ятай: три години польоту.

— Так…

— Глибоко в туман не занурюватися.

— Так…

— Головні завдання: проби газів і визначення товщини хмарного шару зондуванням.

— Так…

— Рухатися по трасі, близькій до вертикалі.

— Так, так…

— «Землянин» висітиме над трасою твого шляху.

— Миколо Петровичу, ви це повторювали вже десять разів.

— Знаю! Іоносферу