Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Майже відчутні хвилі тяжіння біжать крізь обважніле тіло. Ноги наливаються свинцем, відтак нараз мовби зникають; кров у скронях починає стукотіти, з’являється знайоме відчуття розгойдування на гігантських гойдалках. Розгойдавшись, гойдалки починають уповільнювати свої злети й падіння і нарешті зупиняються… Лар розплющує очі. Зелена лампочка індикатора штучної гравітації світить, не блимаючи, м’яким рівним світлом. Лар обережно піднімає руку. Відчуття ваги повернулося. Цього разу Строгову вдалося стабілізувати поле дивовижно швидко. Ще п’ять хвилин і можна встати й засунути стартове крісло в стіну кабіни. Тепер вони не скоро змінять орбіту. Все треба починати спочатку…

Дивовижна штука — час! Іноді, немов підхоплений невідомим поривом, він раптом кидається вперед з незбагненною швидкістю; не встигаєш відлічувати години, дні, тижні, нема коли здійснювати задумане; десятки незавершених справ навалюються, мов перевантаження в космічному кораблі, що все прискорює лет. Але буває й так, що час немов зупиняється… Тоді дні, у всьому схожі один на одного, тягнуться з повільністю равлика. Вони невідмітні один від одного, заповнені одними й тими самими рухами, словами, зустрічами, вчинками, навіть думками.

Все щільно упаковано в розпорядок дня, затверджений ще там… на Землі.

Розпорядок — святая святих їх життя на орбіті. Вісім годин примусового сну; спеціальний індикатор стежить, чи спиш ти насправді і скільки разів обернувся за ніч. А «вранці» безпристрасна порада-наказ: зажити снодійне наступної «ночі». Сніданок, чергування, обід усім екіпажем. Одні й ті самі обривки фраз:

— …Інтенсивність іонізації помітно змінюється.

— Так, але «вікна»… Де вони?

— Ні, сигналів не уловив.

— У мене також — нічого.

— Просто цікаво, що відбувається з нашими автоматичними станціями?

— Клятий туман!

— Послухайте, цей консервований компот остогид! Невже не можна знайти щось інше?..

Після обіду — «вечірня вахта»: ледь чутно попискують самописці, біжать на екранах зеленкуваті криві. Їх знайомий вигляд викликає нездоланний позив позіхання. Іоносфера немов знущається, відбиваючи атаки приладів: непробивний невидимий щит, що повис над океаном білого туману. Вчора, сьогодні, завтра — відображення від нижнього іоносферного шару… І тиша — сліпа, мертва тиша на всіх діапазонах, на яких мають працювати автоматичні станції, закинуті з «Землянина». Навіть за записами в журналах спостережень не відрізнити дні один від одного. Скільки часу вони кружляють отак на цій орбіті — тиждень, місяць, роки?

Сидячи біля пульта управління, Лар неуважно гортає журнал. До кінця вахти ще година. А потім?.. Дивитися мікрофільми, читати? Знову слухати музику? Знову до очманіння сперечатися з Коро? Але ж не за цим він летів… У двох тисячах кілометрів невідомий світ, з мільйонами загадок! Це година з хвостиком на атмосферній ракеті. Всього одна година!.. А вони кружляють над цими хмарами вже декілька місяців, дорогоцінних місяців, які могли бути заповнені приголомшливими відкриттями… Врешті-решт, і Порецький і Коро Ференц дещо вже зробили, навіть чимало; але його, Лара, робота внизу, під цим бурштиновим туманом…

Як він радів, що летить, і ось що вийшло! Навіть на Місяці вдалося б зробити більше, особливо якщо відбулася експедиція в західну частину місячних Апеннін…

І все Строгов!.. Будь-який інший начальник експедиції давно сам запропонував би використати атмосферні ракети. А цей усе вичікує. Чого? Дива?.. Адже вони вже переконалися, що іоносфера непроникна, що розриви у хмарному шарі не виникають.

Лар роздратовано закриває журнал; дивиться на великий центральний екран, постійно обернений до Венери. Жовтувато-перламутровий відблиск планети, ослаблений потужними світлофільтрами, помітно пульсує. У двох тисячах кілометрів під терранітовим диском «Землянина» в зовнішньому шарі хмар струмені туману перебувають у невпинному русі, звиваються в гігантські спіралі, сходяться і розходяться, піднімаються грибоподібними шапками, що нагадують скупчення купчастих хмар Землі, і йдуть кудись на глибину у виникаючі темні вирви. Нескінченна круговерть невідомої, чужої й ворожої атмосфери. Звісно, маленькій розвідувальній ракетці «Землянина» буде нелегко в лещатах страхітливих ураганів. І все-таки атмосферний політ необхідний. Хіба не в ньому головна мета експедиції?

Безшумно відчинилися двері. Увійшли Строгов і Коро. У відповідь на питальний погляд начальника Лар знизує плечима.

— У спектрі атмосфери не помітив змін? — помовчавши, питає Строгов.

Лар мовчки простягає пачку спектрограм.

Строгов уважно розглядає спектрограми, відтак передає їх Коро.

— Тут, здається, нічого нового, — задумливо каже Строгов, дивлячись на центральний екран. — Вуглекислота, вода, трохи азоту й водень, як завжди, гелій та аргон. Все по-старому…

— Ось, — Коро швидко відкладає одну зі спектрограм. — Тут також. І тут…

Строгов схиляється над спектрограмами, розглядає їх, покусуючи губи.

— Слушно, — каже він нарешті. — І тут також. Ти, брате, проґавив, — звертається він до Лара, поплескуючи його по плечу. — У вчорашніх спектрограмах Коро виявив ознаки озону. І в сьогоднішніх вони, виявляється, є. Ось бачиш? Іонізований кисень… А це ж-бо, можливо, життя. Життя… — повторює він і знову дивиться на центральний екран.

Але екран уже потемнів, швидко напливає покрив густої непроглядної тіні. «Землянин» знову, вже вкотре, перетнув лінію термінатора[157].

— Як же з атмосферною розвідкою? — Лар намагається говорити байдужим тоном, але в голосі раптом з’являється осоружна хрипота, і пальці починають злегка тремтіти.

Строгов задумливо качає хлібну кульку по гладкій пластмасовій поверхні обіднього столу і мовчить.

Несподівано втручається Порецький:

— Якщо швидкість руху хмар росте з глибиною, атмосферний політ на наших ракетах, далебі, нездійсненний: ракету закружляє і розіб’є об поверхню планети. Я починаю схилятися до висновку, що для атмосферної розвідки ми недостатньо озброєні…

— Іншими словами,