Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Якщо він порушив мій строгий наказ і спробував проникнути в нижні шари атмосфери, ми не в змозі йому допомогти.

— Лар міг це зробити…

— Якщо він це зробив і дивом повернеться, це буде його останній міжпланетний політ; останній навіть у тому випадку, якщо його відкриття перевернуть усі уявлення про Всесвіт.

— Ну, якби ризик виправдав себе, ви перший заговорили б інакше.

— Ніколи. Нерозважному авантюризмові не місце при дослідженні космосу і чужих планет. Йому взагалі не має бути місця в нашу епоху! За авантюризм люди вже платили не раз надто дорогою ціною… Все прийде своїм ладом. Ніхто не чекає від нас розгадки всіх таємниць Венери. Нам доручили вивчити підступи, не більше…

— І все-таки ми зобов’язані йому допомогти.

— Коро, звісно, має рацію, — серйозно сказав Порецький, поклавши руку на плече Строгова, — зі свого боку, я готовий підтримати його, хоча зовсім не схвалюю його попередньої поведінки. Я гадаю, ти маєш дозволити йому політ до межі хмарного шару і розвідку над хмарами, певна річ, не занурюючись у них, навіть не наближаючись до них на певну дистанцію…

— Добре, в такому разі лечу сам.

— Але, даруй мені, Миколо, як командир «Землянина» ти не можеш і, далебі, не маєш права так чинити…

— Саме як командир «Землянина» я можу так учинити, — різко заперечив Строгов. — І я зобов’язаний так учинити, бо не хочу піддавати невиправданому ризику життя ще одного учасника експедиції. Ми не знаємо, з якими небезпеками пов’язаний політ на атмосферній ракеті навіть за межами хмарного шару. Останні сигнали Лара ми чули задовго до того, як він наблизився до межі хмар. Можете ви поручитися, що Лар щасливо досяг хмарного шару, що ще до цього з ним нічого не трапилося?

— Але, бачиш-бо… Я вважаю… Ти, певно, маєш на увазі область високої іонізації?

— Хоч би й її.

— Гм… У атмосферних ракет непоганий захист.

— А енергія частинок в іоносфері Венери добре відома?

— Зізнаюся, ти заганяєш мене на слизьке, капітане. Однак, якщо ти полетиш і, не хочу бути лихим пророком, якщо з тобою щось… трапиться, ну, словом… ти не повернешся… Хто поведе «Землянина» до Землі?

— Ви з Коро. Адже ти другий пілот, чи не так?

— Поряд з тобою, не більше, любий Миколо Петровичу.

— Так, — Строгов стиснув руками голову, — гаразд… Іншого виходу не бачу… Лети, Коро! Дві години польоту з єдиною метою встановити з ним зв’язок. Пробийся крізь зону високої іонізації і покружляй над районом, де він мав увійти у хмари. Але не наближайся до цього чортового туману більш ніж на сто кілометрів. Давай! Навіть якщо почуєш його сигнали, передай, що належить, і повертайся. Якщо знадобиться пірнути у хмари, я це зроблю сам… Старт через десять хвилин. Через дві години десять хвилин ти маєш бути тут. Зрозумів? Ну, попутного космічного вітру!

Зв’язок з атмосферною ракетою вдалося підтримувати протягом п’ятнадцяти хвилин. Відтак голос Коро потонув у шурхоті перешкод і світла цятка на екрані радара зникла.

— Клята іоносфера! — пробурмотів Строгов.

Більше він не зронив ані слова. Порецький задрімав у своєму кріслі, відтак прокинувся, схопився, почав ходити по темній апаратній. Строгов сидів не ворушачись і не відривав погляду від центрального екрану. Коли добігала кінця сто десята хвилина з моменту старту, на екрані знову з’явилася світла цятка.

— Повертається, — прошепотів Строгов і, відкинувшись у кріслі, заплющив очі.

Порецький квапливо схилився до передавача.

Не вимикаючи сигналів радіомаяка, почав викликати Коро. Коро не відповідав, і Порецький стривожено поглянув на капітана.

— Однак він сам веде ракету, це ясно, — сказав Строгов. — Через п’ять хвилин усе дізнаємося.

Вони зустріли Коро біля тамбура ракетного шлюзу. Світлові сигнали над внутрішніми дверима згасли один за одним, підтверджуючи, що атмосферна ракета зайняла своє місце у шлюзі і що все гаразд. Відтак прошелестіли зовнішні двері тамбура, почулося шипіння дезинфікуючої суміші, якою оброблявся скафандр космонавта. Ще кілька секунд — внутрішні двері безшумно ковзнули вбік, Коро переступив невисокий поріг і, похитнувшись, сперся рукою об стіну.

Строгов поспішив підтримати його, але Коро зробив рукою заперечний жест і вказав на шолом. Заважаючи один одному, Порецький і Строгов допомогли Коро звільнитися від шолома скафандра.

Коро полегшено зітхнув і, обвівши поглядом товаришів, ледь помітно похитав головою:

— Ні… Нічого… Жодних слідів… І сигналів не чути… Зник зовсім…

Голос його уривався, а в глибоко запалих очах з’явилося щось нове. Навіть вираз обличчя став якимсь іншим… Строгов спочатку не зрозумів, що він означає, і насторожено втупився в обличчя Коро. Порецький же, збагнувши в чому річ, свиснув від подиву:

— Одначе, колего, дісталося вам… І це за один політ…

Лише після слів професора Строгов нарешті зміркував, що його так уразило, коли він побачив обличчя Коро. Ліва половина густої бороди молодого планетолога стала цілком білою, а в чорному в’юнкому волоссі над чолом з’явилося широке сріблясте пасмо.

Коро стояв не ворушачись і мовчки дивився на товаришів:

— Це неможливо уявити, поки не побачиш зблизька… — мовив він нарешті. — Немає таких слів у земних мовах… Найбільш спокійна область атмосфери!.. — Коро уривчасто розсміявся. — Спокійна!.. Тисячі вулканів мусять діяти там одночасно, щоб коїлося таке. І це на межі атмосфери. А внизу! Я літав на висоті близько ста кілометрів над хмарним шаром, коли звідти вистрілив страхітливий стовп хмар, на кшталт протуберанця[164]. Я не встиг