Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Моя твоя не докоряй, пане.
– Зрозумій мене правильно. Нині людство потребує таких хлопців, як цар Дафу, більше, ніж будь-коли. Ми можемо і ми повинні змінитися. Якщо ж ні, то це з біса кепська справа.
– Ажеж, пане.
– Американців вважають за дурнів, але саме вони прагнуть розібратися в цьому. І йдеться не лише про мене. Згадаймо пуритан, і нашу конституцію, і нашу громадянську війну, й бурхливий розвиток капіталізму, й колонізацію Заходу. Всі найбільші наші здобутки та завоювання були зроблені ще до моєї появи на світ. Зосталася тільки найграндіозніша серед проблем – проблема зустрічі зі смертю. І ми повинні якось розв’язати її. І йдеться, повторюю, не лише про мене. Мільйони американців після війни силкувалися спокутувати теперішнє і вгадати майбутнє. Я можу поклястися тобі, Ромілаю, що таких людей, як я, можна зустріти і в Індії, і в Китаї, і в Південній Америці, і в усьому світі. Перед тим, як виїхати з дому, я прочитав у газеті інтерв’ю з учителем фортепіанної музики з Мансі, який поїхав до Бірми і став буддійським ченцем. Тепер ти зрозумів, до чого я веду? Я людина з високо розвиненою духовністю. І саме моєму поколінню американців випало вибиратись у світ у пошуках сенсу життя. Ось у чому причина. А то якого біса забрався б я аж сюди, як ти гадаєш?
– Моя не знай, пане.
– Я не можу змиритися зі смертю моєї душі.
– Моя віруй у Христа, пане.
– Я знаю, але твоя віра не допоможе мені, Ромілаю. І прошу тебе, не. намагайся мене навернути. Я й так у великій тривозі.
– Моя твоя не турбуй.
– Я знаю. Ти став поруч зі мною в пору мого найтяжчого випробування, і хай благословить тебе за це Бог. А я стоятиму поруч царя Дафу, поки він зловить свого батька Гміло. Коли я з кимось дружу, Ромілаю, з мене відданий друг. Я знаю, як то буває, коли людина закопується в себе. Цю науку я затямив добре, хоча навчити мене чогось нелегко. В нашого царя багата уява, я вже тобі казав. Мені хотілося б розкрити його таємницю.
Тоді Ромілаю, розписаний рубцями, що робили його обличчя схожим на осяйну картину (сліди колишнього поганства), з лагідною усмішкою в очах, які променіли світлом, що проникло туди не іззовні (сонячне світло ніколи не пробилося б крізь густий затінок від кучми кучерявого чуба, що нависав над низьким чолом), поцікавився, яку таку таємницю я хочу вивідати в Дафу.
– Розумієш, – сказав я, – мені здається, цей хлопець не знає страху. Поміркуй-но, скільки небезпек чигають на нього, і подивись, як невимушено лежить він на своїй канапі. Правда, ти ніколи цього не бачив. Нагорі в його покоях стоїть стара зелена канапа, що її, певно, привезли туди на слоні років із сотню тому. І як він на ній лежить, Ромілаю! Жінки прислуговують йому, а поруч на столі стоять оті два черепи, якими він перекидався з дівчиною під час дощової церемонії, – череп його батька й череп його діда. Ти одружений, Ромілаю? – запитав я.
– Моя одружений, раз одружений і два одружений. Але тепер у моя один жінка.
– У мене та сама історія. Я маю п’ятьох дітей, з них двоє близнюки, їм по чотири роки. Моя дружина дуже висока.
– Моя шестеро діти.
– Ти за них тривожишся? Африка й досі дикий континент, двох думок тут бути не може. Он я про своїх дітлахів і то весь час думаю, щоб вони, бува, не пішли в ліс і там не заблукали. Нам треба буде завести собаку – великого пса. Хоча ми, мабуть, переселимося до міста. Я мрію вчитися в інституті, Ромілаю. Я напишу своїй жінці листа, а ти доберешся до Бавентаї і здаси його там на пошту. Я обіцяв подарувати тобі джип, чоловіче, і слово моє тверде. Ось папери на машину, я переписав їх на тебе. Я охоче забрав би тебе з собою до Штатів, але в тебе сім’я, і робити цього не варто.
На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радості, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:
– К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?
– Твоя в біді, пане, – сказав він.
– Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, – отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?
– Ажеж, у твоя вигляд погана.
– Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, – промовив я. – Таким я вродився. Тебе налякала ота жіноча голівка, яку вони нам показали?
– Їхня, мабуть, хоче твоя убий.
– Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я – сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.
– Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, – сказав Ромілаю.
Коли я заговорив з царем про Бунама, він засміявся.
– Ось упіймаю Гміло, і я тут – повноправний володар, – сказав він.
– Але ж цей звір і досі полює собі в савані,
