Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Даруйте, царю, це ж неправда. І ви добре знаєте, що це таки неправда. Я ладен усе зробити для вас.
І на підтвердження своїх слів я зіп’явся навкарачки й стояв так, зігнувши ноги в колінах, дивлячись просто перед себе і намагаючись бути схожим на лева настільки, наскільки можливо.
– От і чудово, – сказав цар. – Я дуже радий за вас. Я був певен, що гнучкості у вас вистачить. А зараз опустіться навколішки. Так, так! Тепер краще, набагато краще.
Моє провисле черево подалося вперед і просунулося між руками.
– Будова вашого тіла далека від звичайної, – сказав він. – Але щиро вас вітаю з тим, що ви відмовилися від попередньої пози – застиглої і вкрай напруженої. А зараз спробуйте бути трохи гнучкішим. А то здається, ніби вас відлито з одного шматка металу. Діафрагма надто тверда. Ви можете рухати різними частинами тіла? Звільніться від вимученості, властивої вашій позі. Чому ви такий сумний, такий приземлений? Адже тепер ви – лев. Подумки оцініть, що вас оточує. Небо, сонце, чагарі, а в чагарях – звірі. Ви частка природи, ви з усіма споріднений. Навіть комарі доводяться вам родичами. Небо – ваші думки. Листя – ваше прикриття, й іншого вам не треба. Зорі промовляють до вас, і вночі ніщо не уриває їхньої мови. Ви стежите за ходом моїх думок? А скажіть-но, Гендерсоне, ви багато випили за своє життя спиртного? Ваше обличчя, а надто ніс, засвідчує, що багато. Ця слабість властива не тільки вам. Ви можете досягти нової рівноваги, яка буде вашою власною рівновагою. Вона буде схожа на голос Карузо, який я чув з грамофонних платівок; він співає, ніколи не стомлюючись, бо співати для нього так само природно, як для пташки. Хоча, власне, ви дуже нагадуєте мені не лева, а якогось іншого звіра. Але якого?
Я не збирався озиватись. Та й мої голосові зв’язки, гадаю, злиплися докупи, як дві розварені макаронини.
– Справді нагадуєте! Ох, і великий же ви! – сказав він.
І ще довго говорив у такому дусі.
Нарешті я спромігся на голос і запитав:
– Скільки ви хочете, щоб я отак стояв?
– Я спостерігаю за вами, – сказав він. – Дуже важливо, щоб уже тепер, у своїй першій спробі, ви бодай почасти відчули себе левом. Почнімо з рику.
– А вона не стривожиться, як я заричу?
– Ні, ні. А зараз, пане Гендерсоне, я хочу, щоб ви чітко й виразно уявили собі, що ви – лев. Справжнісінький лев.
Я застогнав.
– Ну ж бо, Гендерсоне! Прошу вас, зробіть мені таку приємність. Заричіть – і по-справжньому. Ми з Атті хочемо почути ваш голос. А то він у вас якийсь здушений. Я вже вам сказав, що ви цілком свідомо прагнете до усамітнення. Отже, уявіть собі, що ви сидите над здобиччю. І відлякуєте непроханого гостя. Можете почати з гарчання.
Зайшовши з цим чоловіком так далеко, я вже не міг відступати. Мені не лишилося нічого іншого, як уволити його волю. Я спробував видобути з горла щось схоже на гарчання. Але його придушив розпач.
– Гучніше, гучніше! – сказав Дафу нетерпляче. – Атті нічого не помітила – отже, ваше гарчання далеке від справжнього.
Я додав звуку.
– І водночас дивіться лютим поглядом. Гарчіть, гарчіть, гарчіть, Гендерсоне-сунго! Нічого не бійтеся. Розслабтеся. Гарчіть з гордим і незалежним виглядом. Відчуйте себе левом. Опустіться-но на передні лапи. Підведіться на задніх. Погрожуйте мені-я ваш ворог. Розплющіть свої чудові різнокольорові очі. Гучніше гарчіть, гучніше! Старайтеся, старайтеся, – підбадьорював він мене, – але пафосу стільки не треба. Більше звуку. А тепер відведіть руку – себто передню лапу – удар! Так, ніби даєте ляпаса. Відхиліться назад. І ще – удар, удар, удар! Увійдіть у роль. Будьте звіром! До свого людського єства ви повернетеся потім, але в цю мить відчуйте себе диким хижаком.
І я уявив себе хижаком. Я віддався цьому відчуттю, і весь мій кепський настрій вилився в могутній рик. Повітря надійшло з легенів, але сам звук вихопився з моєї душі. Грізне ричання обпекло мені горло, гострим болем відбилось у кутиках рота і незабаром я заповнив своїм звуком усе підземелля, мов басова органна труба. Ось куди привело мене моє розтривожене серце. Ось до чого я дійшов. О Навуходоносоре! Тепер я по-справжньому зрозумів пророцтво Даниїла! Бо в мене були й пазурі, й шерсть, і гострі зуби, і я мало не вибухнув – так потужно вихопився з мене лютий рик. Та коли він вилетів, душа не залишилася порожньою. Моя журба зосталася там, де й була.
Що ж до царя, то він прийшов у захват. Він нахваляв мене, радісно потирав руки, зазирав мені в очі.
– Добре, ох і добре, Гендерсоне-сунго! Просто чудово. Ви справді така людина, якою я вас уявляв.
Я чув, що він каже, тільки в ті секунди, коли набирав у груди повітря. Стоячи рачки в пилюці та лев’ячому лайні, я думав, що зайшов уже надто далеко і тепер мушу йти вперед до кінця; тому я вкладав у ричання всю силу, всю снагу. І щоразу, коли я розплющував свої вибалушені очі, я бачив поруч радісно усміхненого царя в його крислатому капелюсі, а трохи далі, на помості, левицю – золотистого звіра, який сидів на задніх лапах і дивився на мене із щирим зацікавленням.
Видавши все, що мав, я впав обличчям на підлогу. Цареві здалося, що я випустив дух, і він помацав мені пульс, а тоді став поплескувати мене по щоках.
– Отямтеся, отямтеся, дорогий друже!
Я розплющив очі, і він сказав:
– З вами все гаразд? Я стривожився, коли побачив, як із багрового ви стали чорніти, починаючи від грудини і до самого
