Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
20
Наступного ранку ми з Ромілаю попрощалися, і, коли він вирушив у дорогу з листом до Лілі, мене опанувало таке відчуття, ніби я раптом тяжко захворів. Навіть шлунок у мене ніби опустився, коли я востаннє побачив його посмуговане рубцями обличчя між стулками воріт палацу, які зачинялися за ним. Я думаю, він мав надію, що в останню хвилину неврівноважений і шалапутний хазяїн покличе його назад. Але я стояв мовчки у своєму схожому на панцир черепахи шоломі та в штанях, у яких скидався на зуава, що відстав від свого загону. Ворота зачинилися, порубцьоване обличчя Ромілаю зникло за ними, і невимовно гнітючий настрій наліг на мене без будь-якої причини. Але Тамба й Бебу відвернули мою увагу від сумних думок. Як і щодня, вони привітали мене, лягаючи на землю і ставлячи мою ногу собі на голову; потім Тамба випросталася долічерева, а Бебу почала робити їй джоксі. Ногами вона розминала їй спину, поперек, сідниці, шию, і це давало Тамбі, як вона показувала всім своїм виглядом, небесну втіху. Вона блаженно стогнала із заплющеними очима. Я подумав, що варто б і мені коли-небудь спробувати цей масаж. Мабуть, він і справді оздоровлює тіло, адже дівчата втішалися цілком щиро. Та в ті хвилини мені було не до джоксі – надто я зажурився.
Повітря швидко нагрівалося, але в затінку ще відчувалися рештки колючої нічної прохолоди; я відчував її крізь свої зелені штанці. Гора, названа на честь Гуммата, була жовта, хмари – білі й важкі. Вони лежали майже на плечах у Гуммата, утворюючи немовби комір навкруг його шиї. Я пішов у свою кімнату й сів чекати, коли надворі стане зовсім тепло; я сидів, згорнувши руки, подумки готуючись до щоденної зустрічі з Атті й водночас щиро намагаючись осмислити своє становище. Я повинен змінитися. Мені не слід чіплятися за минуле, воно мене занапастить. Я не можу позбутися мерців, вони виживають мене з дому, з будь-якої оселі, де я знаходжу притулок. Я завів собі свиней з почуття протесту: в такий спосіб я хотів сказати світу, що він – свиня. Я мушу подумати, як мені жити далі. Я повинен відучити Лілі від шантажу і спрямувати наше кохання на правильний шлях. Бо, зрештою, ми з Лілі живемо щасливо. Але в такому разі, чим може допомогти мені дикий звір? Спробуймо обміркувати це тверезо. Справді, чим? Яка мені користь від спілкування з лютим хижаком? Навіть якщо звір несе на собі природне благословення? Ми теж мали свою частку цього призначеного тваринам благословення, поки були дітьми. Але хіба тепер ми не прагнемо домогтися чогось зовсім іншого – проект номер два – благословення, призначеного власне людям? Навряд чи цар погодився б із цими моїми міркуваннями – він занадто любив левів. Я ніколи не бачив людини, що так прихилилася б до якогось звіра. І хіба я міг піти всупереч його бажанню? Адже я почував до нього глибоку приязнь. Він і справді багато в чому скидався на лева, та це аж ніяк не означало, що таким його зробили леви. Це куди краще пояснює теорія Ламарка, яку ми нещадно висміювали, коли я навчався в коледжі. Пам’ятаю, наш учитель казав, що теорія про незалежний розвиток індивідуального розуму – суто буржуазна теорія. Майже всі ми походили з багатих родин, одначе сміялися з буржуазних теорій, аж животи надривали. Що ж, міркував я, насупивши брови й гостро відчуваючи, як бракує мені Ромілаю, отак ти мусиш розплачуватися за життя, сповнене діяльності, але позбавлене думки. Коли я й стріляв у кота, коли й глушив жаб, коли й підняв Мумму, не усвідомлюючи, в яку халепу пхаюся, то з цього ряду вчинків зовсім не випадає і моя нинішня поведінка – те, що я бігаю рачки, ричу й поводжуся, як лев. А я ж міг би натомість навчатися грун-ту-молані у Віллатале. Та я ніколи не пошкодую, що так прихилився серцем до цієї людини – я маю на увазі Дафу. Я вчинив би й не те, аби лишень зберегти його дружбу.
Ось такі думки снувалися у мене в голові, коли до моєї кімнати ввійшла Тату – як завжди, в італійському військовому кашкеті старовинного зразка. Я подумав, цар кличе мене, щоб я йшов із ним у підземелля до Атті, адже останнім часом ми спускалися туди щодня, – але Тату словами й жестами дала мені знати, що я повинен залишатись у себе і ждати царя тут. Він скоро прийде.
– А що сталося? – спитав я.
Та відповіді я не одержав і, чекаючи царського візиту, вирішив трохи причепуритись. Я був брудний і заріс бородою, бо навряд чи мало сенс умиватися та голитися для того, щоб потім бігати рачки, гарчати і гребти нігтями землю. Але сьогодні я пішов до Мумминого резервуара й вимив собі обличчя, шию та вуха, потім обсушився на сонці, сівши на порозі своєї кімнати. Тепер я стояв і шкодував, що поквапився відіслати Ромілаю, бо мені спали на думку деякі речі, про які я мав би написати в листі до Лілі. «Я не сказав їй найголовнішого, – міркував я. – Я кохаю її. Богом присягаюся, що кохаю! Я знову повівся як несосвітенний йолоп». Але часу на каяття мені було відпущено зовсім мало, бо Тату вже простувала до мене через завалений усякою всячиною двір; вона махала обома руками й вигукувала:
– Дафу! Дафу аламеле!
Я підхопився на ноги, і вона провела мене коридором нижнього поверху у внутрішній царський дворик. Цар уже лежав у гамаку в рожевому затінку під величезною шовковою парасолею. Оксамитового капелюха він тримав у руці й махав ним, кличучи мене. Коли я підійшов до нього ближче, він розтулив свої товсті губи, примостив капелюха собі на коліно і з усмішкою сказав:
– Думаю, ви здогадуєтеся, що сьогодні буде.
– Та невже?..
– Саме так. Сьогодні в мене день лев’ячих ловів.
– Той самий лев?
– Молодий самець з’їв принаду. Він відповідає ознакам Гміло.
– Мабуть, це щастя – возз’єднатися з любим татом, – сказав я. – От якби щось таке могло статися й зі мною!
– Ви вірите в безсмертя, Гендерсоне? – запитав цар.
