Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Атож, зі мною все гаразд. Ну, як у мене вийшло?

– Чудово, Гендерсоне, чудово, мій брате! Повірте, це принесе вам велику користь. Я виведу звідси Атті, і ви зможете відпочити. Для першого разу ми досягли дуже багато.

Цар замкнув Атті в її внутрішньому закутні, а тоді ми сіли вдвох на помості й почали гомоніти. Він не сумнівався, що незабаром лев Гміло з’явиться поблизу. Його вже бачили в околицях села. Спіймавши Гміло, сказав мені цар, він випустить Атті на волю і замириться з Бунамом. Потім він, знову заговорив про зв’язок між тілом і мозком:

– Усе залежить від того, за якою моделлю збудована кора вашого головного мозку. Бо людина є такою, якою вона себе усвідомлює. Благородство вчинків випливає з благородства думок. Тобто, яка у вас душа, така й плоть. Згідно з вищесказаним, людина сама творить свій образ. Дух людини таємно малює її тіло і обличчя, діючи через кору та третій і четвертий мозкові шлуночки, які спрямовують і розподіляють потік життєвої енергії. Тепер ви зрозуміли, що мене так хвилює і так збуджує, Гендерсоне?

А він і справді був надзвичайно збуджений. Він витав під небесами на крилах ентузіазму. В мене аж паморочилася голова, коли я намагався просто жити за його польотом. Крім того, я вельми засмутився, зробивши певні висновки з його теорії, яку починав розуміти. Бо якщо я сам намалював свій ніс, своє чоло, і отаке згорблене черевате тіло, й отакі руки та пальці – то це ж страхітливий злочин проти самого себе! Що я накоїв! Створити такий неоковирний обрубок людини! Ох-ох-ох! Пошли мені, Господи, смерть, хай забере вона мене з собою, хай очистить світ від цієї велетенської купи грубих помилок.

«Це все свині, – раптом подумалося мені. – Свині! Дафу родич левам, а я – свиням. Краще б мені було й на світ не народжуватись!»

– Ви начебто замислилися, Гендерсоне-сунго?

В цю мить я мало не розсердився на царя. Я мав би зрозуміти з першого погляду, що йото блискучі обдаровання не були безпечні, що вони спиралися на хисткі підвалини, як і оцей старий палац.

А він уже читав мені нову лекцію. Мовляв, природа наділена розумом. Я не зовсім утямив, про що, власне, йдеться. Тоді Дафу сформулював свою тезу трохи інакше: можуть чи не можуть неживі речі поводитись, як істоти розумні? Він сказав, що пані Кюрі писала, нібито бета-часточки розлітаються, немов зграї птахів.

– Ви цього не читали? – запитав Дафу. – А великий Кеплер вважав, що наша планета засинає і прокидається, що вона дихає. Невже він так писав тільки задля красного слівця? Якщо це правда, то для здійснення тієї чи тієї роботи людський розум може об’єднуватися зі вселенським розумом. За допомогою уяви. – І знову він став пояснювати мені, яку низку страховищ створила людська уява. – Я вже вам казав, що поділяю людей на типи, – провадив він. – Ласолюби, смертники, фаталісти, істерики, войовничі Лазарі, слонолюди, божевільні сміхуни, безстатеві тощо. Подумайте, які типи могли б виникнути, коли б їх створила уява іншого зразка! Типи життєрадісні, типи світлі й веселі, типи добрі та вродливі, з лагідними обличчями, з благородною поведінкою. О, якими могли б ми бути! Яких вершин могли б досягти! І вас було задумано як одну з таких вершин, Гендерсоне-сунго.

– Мене? – тупо перепитав я, ошелешений власним ричанням. Мій розумовий обрій усе ще не прояснів, хоча хмари на ньому не були темні й не нависали низько.

– Ви, звичайно, пам’ятаєте, як говорили мені про грун-ту-молані, – сказав Дафу. – Чи може досягти грун-ту-молані людина, яка все своє життя спілкується з коровами?

«А зі свиньми?» – подумалося мені.

Було б марно проклинати Ніккі Голдстайна. Він не винен, що народився євреєм, що захотів розводити норок у Кетскілзі й цим наштовхнув мене на думку розводити свиней. Доля набагато складніша, ніж ми її собі уявляємо. Вона прирекла мене на спілкування зі свиньми задовго до того, як я вперше побачився з Голдстайном. Дві льохи, Естер і Валентина, з плямистими обвислими черевами й тьмяно-рудою, іржавого відтінку щетиною, шовковистою на вигляд і колючою, як глиця, на доторк, мали звичай скрізь ходити за мною. «Не дозволяй їм блукати по під’їзній алеї», – сказала Френсіс. Ось тоді я її й остеріг: «Не смій їх бити. Ці тварини стали часткою мене самого».

А чи справді вони стали моєю часткою? Я не зважувався викласти Дафу всю правду і спитати в нього напрямки, чи на мені помітно їхній вплив. Я став потай обстежувати себе. Помацав вилиці. Вони випинали в мене на обличчі, ніби оті гриби, які ростуть на стовбурах дерев і здаються білими, мов смалець, коли розломиш їх навпіл. Мої пальці ковзнули під шолом і торкнулися він. Так звані «свинячі вії» ростуть тільки на верхніх повіках, а в мене вони росли й на нижніх – правда, ріденькі й шорсткі. Малим хлопцем я мріяв стати таким, як Гудіні, й багато тренувався, звішуючись із ліжка вниз головою і намагаючись підібрати віями з підлоги голку. Так робив Гудіні. Цього трюку я не опанував, але не тому, звичайно, що вії в мене були короткі. Проте відтоді я змінився – і дуже. Всі люди змінюються, вони приречені змінюватися. Зміни неминучі, але як і чому вони відбуваються? Цар Дафу сказав би, що вони визначаються нашим первісним образом. Я обмацав свої щелепи, ніс, але не зважився поглянути вниз і з’ясувати, що діялося зі мною там. А побачив би я окости й тельбухи – повен казан тельбухів; тулуб – бокатий циліндр, ущерть наповнений жиром. Мені здавалося, я й дихнути не можу, не хрюкнувши. Святий Боже! Я затулив носа й рота долонею і розгублено подивився на царя. Але він почув, як вібрують мої голосові зв’язки, і запитав:

– Що за дивний звук вихоплюється у вас із горла, Гендерсоне-сунго?

– А що він вам нагадує, царю?

– Не знаю. Голос якоїсь тварини. Дивно, але після такої перенапруги вигляд у вас непоганий.

– Зате почуваю я себе негаразд. Я не належу до тих вершин людства, про які ви казали. І вам це відомо незгірш за мене.

– Ви демонструєте роботу оригінальної, потужної, хоча й загальмованої уяви.

– Таким ви мене бачите?