Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

«Коли Наполеона заслали на острів Святої Єлени, він став багато розбалакувати про мораль. Він приділяв цьому питанню велику увагу, але чи ж не запізно? Тому я не говоритиму з тобою про кохання. Якщо ти вважаєш себе поза підозрою, то можеш узяти ініціативу на себе й розводитися про це скільки завгодно. Ти казала, що не можеш жити лише задля сонця, місяця та зірок. Ти мені сказала, що твоя мати померла, хоча вона була тоді жива, – мабуть, у ті хвилини ти переживала нервовий стрес. Ти заручалася разів із сотню і завжди кудись поспішала. Ти водила мене за ніс. Хіба так поводиться жінка закохана? Ну, та гаразд. Але я щиро сподівався, що ти мені допоможеш. Тутешній цар – один із найрозумніших людей у світі, і я йому вірю, і він каже, що я повинен перейти від стану, який сам для себе створив, у стан, властивий мені від природи. Якби я, приміром, став менш галасливим і навчився слухати тишу, то міг би почути щось дуже приємне – наприклад, пташиний спів. Чи волові очка й досі гніздяться в нас під карнизами? Я бачив, як стриміли звідти жмутики соломи і дивувався, що пташки зуміли туди пролізти».

(Я ніколи не зміг би підкрастися близько до пташок. Піді мною підломилися б усі гілки. Мене злякався б навіть птеродактиль, якби пролетів наді мною.)

«Я облишу грати на скрипці. Думаю, в цей спосіб я ніколи не досягну своєї мети».

(Тобто не зможу відірвати свій дух від землі, визволитися зі свого смертного тіла. Хоча я був дуже впертий. Я прагнув піднестися в інший світ. Моє життя і мої справи були моєю в’язницею.)

«Так от, Лілі, віднині все буде по-іншому. Коли я повернуся додому, я почну вивчати медицину. Звичайно, вік у мене не той, і це з біса кепсько, проте я не відступлюся від свого наміру. Ти собі не уявляєш, як мені хочеться працювати в лабораторії. Мені часто вчувається запах формальдегіду. Я розумію, що мені доведеться взятись за вивчення хімії, зоології, фізики, математики, анатомії – і то в товаристві жовтодзьобих молодиків. Думаю, це буде нелегке випробування, а надто коли мені доручать розтинати труп».

(Знову, смерте, ми з тобою віч-на-віч.)

«Одначе я вже не раз мусив мати справу з мерцями, і я не посварився з жодним із них. Мабуть, для переміни мені слід тепер щось зробити і на користь життю».

І що воно таке – цей знаменитий інструмент? Чому він так жахливо цигикає, коли граєш на ньому невміло? І чому в майстерних руках він виражає таку глибінь почуттів, досягає навіть Божого слуху?

«Кістки, м’язи, залози, органи. Осморегуляція. Я хочу, щоб ти записала мене в Медичному центрі, і подай моє ім’я та прізвище так: Лео Ю. Гендерсон. Причину я поясню тобі, коли приїду додому. Ти зраділа, правда? Віднині, моя люба дівчинко, як дружина лікаря ти повинна більше дбати про чистоту тіла, частіше митися і прати свою білизну. Тобі доведеться звикати до перерваного сну, нічних викликів і такого іншого. Де я практикуватиму, я ще не вирішив. Думаю, якби я спробував відкрити практику вдома, мої сусіди перелякалися б на смерть. А якби я притулив вухо до їхніх грудей як лікар, вони повистрибували б зі своїх шкур.

Тому я, мабуть, стану місіонером, як доктор Вілфред Гренфелл або Альберт Швейцер. Або Аксель Мунте – чи не слід би мені взяти приклад з нього? Звісно, Китай тепер відпадає. Вони можуть нас там схопити й піддати комуністичному «перевихованню». Ха-ха! Можна спробувати податись у Індію. Я хочу власними руками лікувати хворих. У тій країні особа зцілителя священна».

Все життя я був поганим, і ось тепер я повірив, що нарешті відкрию в собі високі чесноти.

«Лілі, я твердо вирішив, що більше не тинятимуся без діла».

Я не думаю, що пориви жадання можна загасити. Століття туги й прагнень, прагнень і туги – і чим вони закінчилися? Прахом розвіялись і в прах перейшли.

«Якщо в Медичному центрі записати мене не захочуть, то звернися насамперед до Джона Гопкінса, а далі до кого завгодно з тих, кого знайдеш у книзі. Ще одна причина того, чому я хочу зупинитися в Швейцарії, – це розвідати, як там стоять справи з медичною освітою. Побалакаю з людьми, поясню що й до чого, і. мене, можливо, приймуть там.

Отже, люба, візьмися за ці справи. І ще одне: спекайся свиней. Продай тамвортського кабана Кеннетові; Діллі та Мінні позбудься теж.

Ми дивні істоти. Ми бачимо зірки зовсім не такими, які вони насправді, – чому ж ми їх любимо? Адже це не малесенькі золоті цятки, а бурхливий незгасний вогонь».

Дивно? І що з того? Усе на світі дивне.

«Я тут зовсім не пив, крім кількох ковтків віскі, які прийняв, пишучи цього листа. Вони подають тут за другим сніданком смачне тубільне пиво, яке називають помбо. Його виготовляють із заквашених ананасів. Тутешні люди завжди чимось збуджені. Одні прикрашають себе пір’ям, другі – стрічками, треті – всілякими шарфами, кільцями, браслетами, намистами, мушлями, позолоченими горіхами. Деякі з мешканок гарему ходять, наче жирафи. Їхні обличчя скошені донизу. Скошене обличчя й у царя. Він дуже високої думки про себе – і справді, розум у нього блискучий.

Іноді я почуваю себе так, ніби в мені вистрибує, незмовкно репетуючи, ціле військо пігмеїв. Правда, дивно? А іноді я тут дуже спокійний, спокійніший, ніж будь-коли.

Цар вважає, що людина повинна мати правильне уявлення про себе…»

Мабуть, я й далі пробував розтлумачити Лілі, в чому суть ідей Дафу, проте Ромілаю загубив кілька останніх сторінок листа, і це, певно, й на краще, бо я, пишучи їх, аж надто часто прикладався до пляшки. На одній із тих сторінок я, здається, написав (а може, тільки думав написати?): «Мій внутрішній голос знай повторював: «Я хочу! Хочу!» Я? Чому тільки я? Він мав би сказати: «Вона хоче, він хоче, вони хочуть». А взагалі