Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

був старшим дружком, і я нехтував свої обов’язки й не лише в ту хвилину, коли забув її поцілувати, а й уже після церемонії, коли ми їхали до ресторану Джеміньяно і я чомусь опинився в кебі на самоті з нею, а не з Чарлі, як мені належало. В моїй внутрішній кишені лежав згорнутий у рурочку нотний запис – «Турецьке рондо» Моцарта для двох скрипок. Я був уже п’яний – дивно, як мені ще вдалося відбути урок музики. В ресторані я поводився нестерпно. Я запитав: «Це який сир – пармезан чи рензо?» – і виплюнув його на скатерть, а тоді висякався в свою хусточку. Чорти б забрали мою пам’ять за таку її точність!)

«Ти послала їм весільний подарунок від мого імені? Неодмінно пошли, якщо не послала. Купи набір кухонних ножів абощо. Хочу тобі сказати, що я багато чим завдячую Чарлі. Якби не він, я поїхав би не в Африку, а скоріше за Полярне коло, до ескімосів. Мої враження від Африки надзвичайні. Було нелегко, було небезпечно, але ж і цікаво! За двадцять днів я пережив тут більше, ніж за двадцять попередніх років!»

(Лілі відмовилася ночувати зі мною в іглу. Та я все одно проводив далі свої полярні досліди: зловив у сильця кількох кролів; тренувався кидати спис; змайстрував сани за описами з книжок – чотири чи п’ять шарів замерзлої сечі на полозках, і вони ковзали по снігу, мов сталеві. Я певен, що якби захотів, то дістався б до полюса. Але навряд чи я знайшов би там те, що шукав. І тоді так би затупотів ногами на Північному полюсі, що світ задвигтів би. Якби я не віднайшов там свою душу, це обернулося б для Землі катастрофою.)

«Тутешні люди не знають, що таке туристи, і тому я не можу вважати себе туристом. Одна жінка колись сказала своєму приятелеві: «Торік ми об’їхали навколо світу. Цього року, я думаю, ми поїдемо кудись інде». Ха-ха! Гори тут видаються іноді дуже поруватими, жовтими або бурими, і нагадують мені оті старовинні ніздрюваті цукерки з патоки. В царському палаці я маю власну кімнату. Це дуже дикий і глухий закутень світу. Навіть скелі тут видаються дикими, первісними. Час від часу мене тіпає лихоманка, яка постійно жевріє десь у мене всередині. Я наче вугільна шахта, яку наглухо закрили, коли в ній загорівся газ. Хоча з іншого боку, я почуваю себе тут добре, коли не зважати на хрипіння в горлі, схоже на хрюкання. Цікаво, це в мене почалося тут, чи ти помічала щось таке й удома?

Як там близнята, як Райсі та Едвард? Я хотів би зробити зупинку в Швейцарії, коли повертатимуся додому, й побачити малу Алісу. Можливо, я також полагоджу свої зуби, коли буду в Женеві. Можеш переказати від мене докторові Спору, що його міст зламався якось уранці, коли я снідав. Пошли мені запасний до запитання в американське посольство в Каїрі. Він лежить в автомобілі з відкидним верхом, у багажнику під пружиною, яка притискає домкрат до запасної шини. Я поклав його туди, щоб він був у мене напохваті.

Я пообіцяв винагородити Ромілаю, якщо він заведе мене далеко в глушину. Ми з ним побували вдвох племенах. Кожен, хто вважає себе людиною, повинен рішуче звернути на дорогу, яка веде до краси. Я зустрів тут особу, яку називають жінкою, що прилучена до сумутності. Виглядає вона як звичайна стара гладуха, але вона обдарована справжньою мудрістю і коли подивилася на мене, я видався їй диваком. Та це її не стурбувало, і вона відкрила мені дві надзвичайно глибокі істини. Наприклад, вона сказала так: світ мені чужий, і він чужий для дитини; але я – не дитина. Це відкриття принесло мені втіху й водночас завдало болю».

(Царство небесне – для дітей духу. Але хто він – оцей носатий, череватий привид?)

«Звичайно, чужим можна бути по-різному. Одне відчуження є дарунком долі, а інше – карою. Я хотів був сказати старій жінці, що всі розуміють життя, а я – ні. Як вона це пояснила б? Багато людей вважають мене за пихатого дурня й шалапута. Чому я впав так низько? І байдуже, хто винен у моїй біді, – але як мені вибратися з цієї ями?»

(Життя для мене тільки-но почалося, і я лежу в траві, Сонце палахкотить, роздимається, і жар, який воно випромінює, – це наче любов до мене. Моє серце променіє не менш яскраво. Навкруги – море кульбаб. Я пригортаю до себе траву, я притуляюся розпашілою від любові щокою до жовтих квіточок. Я намагаюся розчинитися в зелені…)

«Потім вона сказала, що я маю грун-ту-молані. Це слово з їхньої мови, пояснити його досить важко, але загалом воно означає, що людина прагне жити і не хоче вмирати. Мені дуже закортіло, щоб вона розповіла мені про це грун-ту-молані якомога більше. Коси в неї були, як вовна, а черево пахло шафраном; одне око – затягнуте катарактою. Боюся, я вже ніколи її не побачу, бо я накоїв лиха, і нам довелося піти звідти. Я не можу зараз розповісти тобі про всі подробиці. Але якби не дружба з принцом Ітело, мені б, либонь, довелося сутужно. Я подумав тоді, що втратив останню нагоду розібратися в своєму житті за допомогою справді мудрої людини, і з цієї причини був страшенно пригнічений. Але я полюбив Дафу, царя іншого племені, куди ми прийшли. Нині я у нього в гостях, і мене тут ушанували почесним титулом Повелителя Дощу, що є, гадаю, пустою формальністю – так як ото від часів Джонні Уокера почесним гостям стали вручати ключі від міста. Мені видали відповідний костюм. Але про все я тобі зараз розповісти не можу, хіба що в загальних словах. Разом з царем (а він майже доктор медицини, я тобі вже казав) я беру участь у одному експерименті, і це для мене нелегке щоденне випробування».

(Обличчя хижака – для мене палючий вогонь. Щодня мені доводиться заплющувати очі.)

«Лілі, я, мабуть, давно тобі цього не казав, але я плекаю до тебе справді глибоке почуття, моя дівчинко, яке іноді болем озивається в моєму серці. Ти можеш назвати це коханням. Хоча особисто я думаю, що на цьому світі нічому довіряти не слід – навіть своїм власним почуттям».

(А