Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

— Ні з місця! Особлива поліція! Якщо ворухнетеся — стріляю! — вигукнув один з моїх хлопців.

У кімнаті було двоє юнаків років сімнадцяти. На слова «особлива поліція», обидва пополотніли й затремтіли. Здавалося, вони от-от кинуться до столу шматувати папери, та жоден не ворухнув бодай пальцем. Розуміли, що можуть накласти головами за це.

Мої хлопці підійшли до столу з паперами. Один із них націлив на них телекамеру, щоб я міг їх бачити. Так, наявний злочин в присутності поліції!

Вирізка з якоїсь допотопної газети, точніше, копія з неї. Досить блякла, чи не тому, що і її копіювали. Проте на фотографії все можна розрізнити.

Чоловік у сталевому шоломі натискає на спусковий гачок гвинтівки. На іншому плані вибухи снарядів вивергають землю. Бридка фотографія.

— Паскудство! Це ж знімок «ві»! — промимрив я. Далі навіть я не наважився вимовити. Бо цього слова жодна нормальна людина вголос не промовить.

Я передав своїм хлопцям по радіо:

— Цих доказів досить. Забирайте їх і вертайтесь!

Юнаків узяли в наручники. На ту метушню прибігла жінка, певно, їхня мати, і ну побиватися. Я не чув її слів, та й не було потреби, бо й так знав, що вона могла казати:

— Це якась помилка. Та що ці хлопчаки могли скоїти? Прошу, відпустіть їх! Вони більше ніколи… — І таке інше.

Мої хлопці відсторонили жінку й вивели заарештованих. Зрештою, хіба не вони скоїли злочин у присутності поліції! Ці юнаки виявили цікавість, ба навіть прихильність до війни. Докази їхнього злочину зафіксовано на відеострічці.

Все ясно. Ми мали право і навіть мусили на підставі таких доказів заарештувати й приставити до відділка будь-кого. Особливий загін поліції підлягав безпосередньо Найвищій Раді миру. Нас не торкалися зміни в політиці, ми не залежали від уряду. Можна сказати, нас підтримувало все людство.

Один із моїх хлопців попередив жінку, що голосила й благально простягала руки до юнаків:

— Якщо ви нам будете заважати, ми й вас заарештуємо, як ворога миру!

— Ох!..

Жінка потамувала зойк і вмовкла. Усвідомлення, що і вона один із членів людства, переважило в ній материнську любов.

Обох заарештованих привезли до відділка. Я звелів приставити їх до камери допитів у підвалі, а там дав скуштувати нагая.

— Де ви взяли фотографію з старої газети? Кажіть!

Та хлопчиська мовчали. Бо добре розуміли, що коли викажуть ту людину, то їй не минути лиха. На їхніх невинних обличчях читалася рішучість. Але я вирішив почати з ними по-доброму:

— Ваше бажання не виказувати ту людину цілком зрозуміле. Але ж поміркуйте, що важливіше: мир в усьому світі чи доля тієї людини? Ви маєте зробити вибір: розчавити паростки війни ще в зародку чи дати їм розростатись. То хто вам дав цю фотографію?..

Хлопчиська вперто мовчали.

— Ви, схоже, зараз скажете, що це вітер заніс її у вікно! Але не раджу так зі мною жартувати!

Я натиснув кнопку й змахнув нагаєм. Обличчя одного юнака перекосилося від удару струму. Я вдарив його не спересердя. Не відчував від цього втіхи, хоч і відрази не відчував. Просто такий мій службовий обов’язок. Священний обов’язок за дорученням усього людства!

— Краще кажіть! Якщо викладете все, матимете тільки років двадцять каторги чи підете до лікарів випробовувати нові ліки. А будете мовчати, то нарікайте на себе…

Та хлопчиська виявилися міцними горішками. Вони зціпили зуби, ніби збиралися мовчати до кінця. Але розтуляти таким роти — справа нашого особливого загону поліції. Засоби у нас для цього досконалі. Я звелів одному з підлеглих:

— Впорсни-но їм у руки наркотик!

Наркотик мав паралізувати бранцям руки, щоб не відбивалися, коли я візьмуся до них упритул.

— Спробуємо спочатку смердючий газ!

На допитуваних натягли маски й подали газ, смердючий до нестерпності. Ніби ото палили людське тіло чи розтирали отруйних комах. Від нього просто нутрощі вивертало. Один юнак не витримав, з очей його бризнули сльози.

— Годі, поки що газу вистачить. Спробуємо інше…

За моїм наказом маски зняли. Хлопчисько хрипко застогнав:

— Боже, що ви зі мною робите! І це через якусь одну фотографію…

Тут вже і мені терпець урвався. Що значить «одну»! Якщо можна одну, то можна й дві, й три, а тоді що — дозволити, щоб громадська думка збочила до війни?

Тоді думки про війну поширюватимуться, а це вдячний ґрунт для розв’язування війни. Бо коли є ґрунт, початок війни — це вже тільки питання часу. Єдина запорука миру — зробити так, щоб у греблі не було шпаринки навіть для мурашки! Навіть мене казять людці, що цього не розуміють. Тож і хльоснув кожного шмаркача разів по п’ять.

У нас налічується десять ступенів тортур. Та до останнього майже не доходить. Юнаки ж розв’язали язики вже на третьому ступені. Шмаркачі! Дізнавшися, звідки у них вирізка зі старої газети, я негайно надіслав туди своїх хлопців.

Я склав протокол і телетайпом передав його до Трибуналу миру. Вирок, запевне, винесуть за кілька днів. Але який саме, це вже нас не обходить.

Завтра, певно, до нашого відділка доставлять іще кількох злочинців, яких засуджено до ганебної смерті. Їх прикують до стовпів на площі. А тоді місцеве телебачення покаже передачу: «Смерть ворогам людства!»

У середньовіччі іноді влаштовували «полювання на відьом» чи щось подібне, коли люди всією громадою, несамовито, кидалися переслідувати відьом. Подейкують також, нібито колись після телереклами до крамниць збігалися юрби жінок. Так от, зараз техніка агітації, спроможна керувати людською психікою, зробила відчутний поступ.

Після такої телепередачі ноги наче самі несли людей на площу; рукам, що тримали нагаї, додавала