Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

І відразу перейшла до справи:

— Татусю, в тебе сьогодні вихідний. То, може, підемо до космоботанічного саду?

— Хіба не бачиш, що я зайнятий? Нехай іншим разом…

Я так і гадала, тому зарюмсала:

— Он як, не хочеш! Ти ж обіцяв…

І заревла голосніше. Татусь сягнув до кишені й простягнув мені золоту монету. Я ще плакала, але сльози капали лише з одного ока. Татко дістав другу монету. Я перестала плакати й посміхнулася:

— Гаразд, але наступного разу неодмінно!

Під туркотіння обчислювальної машинки я подалася до їдальні. Втішена двома монетками, я необачно грюкнула стільцем біля столу й аж злякано зойкнула. Бо, якщо почує мама, то надає ляпанців. А щоб заслужити пробачення, треба віддати монету.

Тож треба трохи стриманіше виявляти свою радість.

Поснідавши, я вирішила йти до школи, бо ж до космоботанічного саду татко мене все одно не поведе.

Та відразу за ворітьми я побачила, що мені не пощастило: там уже чекав малий здирник.

— Гей ти, недолуга! — гукнув він.

Я не вважаю себе за недолугу, але куди дінешся, якщо малий здирник так вітається. Хоч іноді, гадаю, непогано б йому вітатись якось по іншому. Часу в мене обмаль, тож якщо торгуватися, спізнюся до школи. А за спізнення треба віддати вчителеві дві срібні монетки. Тому мовила до малого здирника:

— Здачу маєш?

— Авжеж!

Ще б пак! Хто бачив, щоб у малого здирника та не було здачі! Як завжди, мої слова означали згоду. Я простягла йому золоту монету й отримала дев’ять срібняків решти. Здирник вдоволено посміхнувся:

— От і гаразд!

— Ти б кинув це діло! Вигадай щось краще.

— Незле б, але я дурний.

А й справді, розумні діти здирством не займаються. Якщо брати забагато, тебе боятимуться й обминатимуть, тоді взагалі нічого не одержиш. А якщо нажаліється хтось, то й відберуть назбиране.

В аеробусі, що йшов до школи, було людно, проте я спритно прослизнула в нього, ще й усілася. На наступній зупинці ввійшла старенька й зупинилася біля мене.

— Дитинко, чи не поступишся мені місцем? — І простягла срібну монетку. Я вдала, ніби нічого не чую. Такса є такса! Старенька неохоче витягла ще одну, я підвелася й привітно всміхнулася:

— Сідайте, прошу вас. Сідайте!

До школи я встигла вчасно. Першим уроком була історія.

— Почнемо, діти! З давнини засоби підтримки суспільної діяльності час від часу змінювалися. Для цього використовували релігію, владу, політичні доктрини, науку й таке інше. Але найкращий із засобів — гроші! Якщо порівняти суспільство з машиною, то гроші ніби мастило, а якщо з організмом — то ніби кров. Хто там куняє?! Навіть якщо тобі зрозуміло, однаково на уроці слід слухати уважно.

Вчитель лише зауважив хлопцеві на останній парті. А наступного разу, певно, оштрафує його. Вчитель повів далі:

— Безумовно, закони існують і тепер. Але, як відомо, хоч зараз і є в’язниці, та ніхто в них не сидить, хоч і є шибениці, проте нікого не страчують. У давнину люди прагнули розв’язувати справи на основі законів. Та це все одно, що пускати машину без мастила.

Вчитель перевів дух.

— Ви, певно, знаєте, що поліція не нехтує дрібними злочинцями. Звичайно, якщо поліцай отримає хабаря, він може й відпустити харцизника. Та якщо він так чинитиме постійно, то не досягне успіхів у роботі, не дістане підвищення й не займе становища, де хабарі більші. Так і прокурор. Перш ніж узяти хабаря від захисника, він має зважити, як це відіб’ється на його майбутньому. Серед прокурорів трапляються й такі, що задля скорішого підвищення самі дають хабарі адвокатам, аби процент злочинності зріс. А для підсудного це значить, що адвокатові треба дати більше. Одним словом, у наш час злочини зовсім невигідні.

Мені було нецікаво слухати такі дурниці. Проте я знала, що коли ловити ґав, учитель може стягти штраф.

— Але щоб кожен зрозумів, що порушувати закон невигідно, потрібен час.

Найскладніше було подолати розуміння хабаря як правопорушення. До речі, для ведення справи потрібні ще двоє людей. Хто вони? — вчитель звертався до мене.

— Один — суддя. Вислухавши прокурора й адвоката, він визначає розмір штрафу.

— Вірно. Неспроможного сплатити штраф чекає каторга, ба навіть смертна кара.

Та в економічно розвиненому суспільстві таких дурнів нема, тож ці поняття існують тільки на папері. Гаразд, а хто ж другий?

Я не могла відповісти. Я збиралася сьогодні в космоботанічний сад, тому й не довчила уроків.

Хлопець, що сидів попереду, покрутив рукою в себе за спиною, мовляв, можу підказати. Якби я кашлянула, він би написав пальцем у повітрі відповідь. Але останнім часом він надто дорого брав за підказку, тож я відхилила його пропозицію.

— Не знаю, — відповіла я вчителеві. Тепер сплачуй учителеві штраф. Справді, невигідно погано вчити уроки.

— Що ж, кепсько. Це — свідок. У ролі свідка можна добряче заробити, але заумови, що чудово знаєш справу. Бо за лжесвідчення стягується чималий штраф, та ще й судові витрати, тож це збитково. Кожен має пильнуватись, розраховувати, перш ніж прийняти рішення. Це вкрай важливо!

Потім була математика, мій улюблений предмет, тому я заробила на підказках учням поруч і ззаду. От і відшкодувала за штраф на історії.

Після уроків я побігла в учительську:

— Пане вчителю, ось гроші…

Вчитель сховав гроші до кишені. Потім дістав перевірену контрольну й показав мені:

— Цього разу оцінка лише шістдесят. Багато помилок!

— Багато помилок?.. А як же я покажу вдома?! Адже татусь сердитиметься. Пане вчителю, чи не можна якось зарадити?

Я не відступалась від учителя. Навіть прибрехала, який величезний штраф стягнетатко. Хоч тут треба пильнуватися, бо коли назвати завелику суму, вчитель здогадається,