Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі
Найкраще б піти геть і заспокоїтись, та не так воно просто! На виході перевіряють вдесятеро ретельніше, ніж при вході. Навіть мене! Так, напевно, звідси старої газети не винесли.
Коли я, нарешті, видобувся з таємної бібліотеки, вже сутеніло.
Я попростував до відділка. В голові паморочилось, роїлися всілякі думки — чи не через ті кляті купи книг!
Я — працівник особливого загону поліції, тож іще в спецшколі дечого дізнався про справжнє минуле людства. Треба знати, звідки чигає небезпека!
Проте не все ще я збагнув. Мені й досі невтямки, як міркували в давнину. Схоже, люди гадали, що уникнути війни можна тільки шляхом роззброєння і заборони зброї. А розмірковувати про війну, вивчати її історію, виходить, можна доволі, бо це, мовляв, до війни не призведе. Гадали, певно, що досить повторювати по-папужачому «мир, мир» і він настане.
Ніяк цього не второпаю. Чому нікому не спало на думку викоренити саме поняття про війну раз і назавжди? А може, хтось і додумався, та вдіяти нічого не зміг? Яка різниця! Все від лінощів. Божевільні ледацюги!
Хіба можна жити у мирі, коли хтось розмірковує чи теревенить про війну? Це ж безглуздя! А якщо не безглуздя, то, виходить, тим людям війна подобалась. А це вже божевілля!
Хіба ні? Саме тому ці мерзотники розв’язали наприкінці двадцятого століття шалену світову війну. Яке жахіття, яке марнотратство, яке безглуздя! Слів немає!
А хто вцілів, потроху відбудовував те, що ми маємо зараз. І відразу вжили дійових заходів. Щоб наступні покоління й уявлення не мали про війну. Щоб будь-якою ціною не дозволити нікому порушити мир. Попри будь-які жертви…
Залунав сигнал мого кишенькового радіо: терміновий виклик з відділка.
— Що там у вас? — спитав я, і почув свого заступника:
— Тут інформатор приніс донос. Група вистежування перевірила — все сходиться. Скільки йому заплатити?
— Плати, скільки просить. А про що йдеться?
— У лісі на околиці міста дітлахи затіяли гру у «ві». Схоже, неабияк раді, бо гасають, галасують…
— Зрозуміло! Висилай п’ятірку наших. А тікатимуть, стріляти без попередження! Я їду теж.
Я несамохіть схопив нагай при боці й навхрест розітнув ним повітря. Малі шибеники! Якщо не приструнити їх, то де певність, що не виростуть нові александри, наполеони, гітлери. Якщо не знищили зло ще в зародку…
Нагай свиснув у повітрі. Мене переповнювали почуття обов’язку й власної сили. Вибити ворогів миру до ноги!
Війна — наче заразний мікроб чи вірус. Хтозна, чи вдасться винищити їх до останку. Тому й слід вчасно викривати й ліквідовувати, поки не поширилася ця пошесть. І невтомно! Бо якщо робити це абияк, хвороба розів’ється, і тоді буде пізно.
Я поглянув на свою форму. Яка вона біла! Білий колір — то символ миру. Ми, наче ті лікарі, винищуємо заразу війни. Ще й у цьому сенс нашої білої форми. Як і знак на пов’язці: сніжно-білий голуб на блакитному тлі.
© ВСЕСВІТ. - 1989. - № 3.
© ДУБИНСЬКИЙ Ігор, переклад з японської, 1989.
Міністерство життєзабезпечення
— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що по обіді буде жаркувато.
Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя.
— А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.
Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:
— Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.
У машині колега поклав руки на кермо й запитав:
— То куди їхати?
Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:
— А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.
— Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, — схвалив він.
Я дістав із кишені першу картку.
— Так. Спершу поїдемо по автостраді.
Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев
— Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.
— Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!
— Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.
Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.
Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та білі смуги. Почався житловий район.
— Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.
Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухався б, як точать деревину вовчки.
— А я волів би отакий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок.
