Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

— Та це тільки приповідка. Бувай!..

Чоловік вимкнув телефон, і постать його приятеля на екрані зникла. До кімнати ввійшов робот і запитав:

— Ви нудьгуєте, пане? Може, заграти на піаніно? Чи почитати книжку?

— Та ні, дай спокій!

— Може, волієте якусь гру? Або поїздку електромобілем по околицях?

То був бездоганний універсальний робот. Грав в усі ігри й програвав, коли слід.

Водив машину так, що аварій можна було не боятися. Вірні роботи ніколи не завдавали шкоди людині. Й уночі робот не спав, охороняв дім від злодіїв. А втім, які там злодії!

У двері подзвонили, й робот пішов відчиняти. А чоловік собі лежав. Прийшов робот-розсильний.

— Ось вам продукти на тиждень!

— Дякую!

Грошей платити не треба. Робот узяв продукти, відокремив частку, щоб приготувати їжу, а решту сховав у холодильник і замкнув на ключ. Чоловік аж скрикнув, побачивши таке:

— Що ж ти робиш!..

Такий уже настав час… Кожен у світі мав затишне житло, універсального робота.

Фізичної праці ніхто не знав.

Так що гріх нарікати. От тільки з їжею гірше. Комп’ютер несхибно розподіляє на всіх порівну. Але одержаного ледь вистачає, аби не вмерти з голоду…

Робот відказав:

— Я особисто не розумію, що таке порожній шлунок. Тому співчуття від мене не ждіть!

«Паскудство! Хоч би поцупити щось їстівне!» — Та далі думок справа не йшла, бо бракувало сили. Хтозна, чи пройшов би самотужки хоч півсотні метрів. Краще вже лежати…

Тому й не було злочинців. А зухвальця, що розв’язав би війну, — й поготів.

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Коли вранці я заходжу в кабінет начальника відділка, то насамперед дивлюсь у велике дзеркало на стіні — така вже в мене звичка. В дзеркалі відбивається постать чоловіка років тридцяти — моя.

Біла форма. Мені подобається вона. Чи ж не символ це ідеальної чистоти?! Я пишаюся правом носити цю форму.

Ззаду, до самої шиї, форму застебнуто на всі ґудзики. Підперезано синім паском. З лівого боку на паску висить сріблястий нагай сантиметрів сімдесяти. Гнучкий, з особливого сплаву.

На лівому рукаві — пов’язка, на ногах — сірі чобітки. Все пасує якнайкраще, все свідчить про важливість роботи.

Розумні люди там, нагорі, вигадали таку форму! Я і роботу цю обрав через неї. Проте шлях до неї не був гладенький. Цьому місцю передувало довге й суворе навчання в спецшколі. Де тренували і м’язи, і нерви.

До вподоби мені й те, що мене оточує. Ми маємо і обчислювальні машини, і магнітні запам’ятовуючі пристрої, і безліч перфокарт у найсуворішому порядку — вони будь-якої миті ладні прислужитися нам. Всі прилади точні й невтомні. Така вже наша робота. Бо годі припуститися помилки чи розслабитися бодай на хвильку.

Місце моєї роботи — 89605 відділок особливого загону поліції. Я — його начальник. Разом із двадцятьма підлеглими відповідаю за свою дільницю.

На роботі я передусім зв’язався з центральним управлінням. Потім пішов до апаратної, де уздовж всієї стіни тягнуться ряди кнопок. Черговий натискав їх одну по одній і вмикав розташовані в різних місцях потайні мікрофони; вони давали змогу чути, про що там говорять.

Щойно я увійшов, черговий привітався:

— Добридень, шефе!..

— Продовжуй роботу!

Черговий натиснув кнопку; молодий жіночий голос запопадливо допитувався:

— То як, ти задоволений? Ну скажи, ти задоволений?..

Мабуть, мікрофон був у готельному номері. А чи й під лавкою десь у парку.

Черговий незворушно натиснув наступну кнопку. Жіночий голос зник, натомість якийсь чолов’яга хрипко проказав:

— Снодійних куль вдалося роздобути лише п’ять. З цим на серйозне діло не підеш…

— Чорт забирай! Слухай, а чи не взяти містечко розваг? Коли парк зачинять, заліземо і…

Черговий так само незворушно потягнувся до іншої кнопки.

В нашій апаратній чого тільки не почуєш! Часом якісь дурниці, часом щось цікаве, а іноді, як-от зараз, про грабіжницькі задуми. Випадало навіть чути про підкупи й замахи.

Однак таким дріб’язком нехай займається звичайна поліція. Наш особливий загін поліції в ці справи не втручається. Ми нікому не доповідаємо про них, просто не звертаємо уваги. Адже само по собі підслуховувати аморально. Навіть коли готується замах…

Часом поліція неспроможна знайти убивцю. А тим часом його знав і я, і мої хлопці. Траплялося й стикатися з ним віч-на-віч. Та брати його ми не могли. Жоден м’яз на обличчі в нас не мав ворухнутися. Цього нас теж навчали в спецшколі. У нас кожен має зберігати таємницю, як католицький священик таємницю сповіді. Але ж найнестерпніше для людини — тримати язика на припоні!

Серед моїх підлеглих були й такі, що дізнавалися в апаратній про зраду власних дружин. І мусили робити вигляд, ніби й не здогадуються про це. Певно, куди важче самому підслуховувати, ніж знати, що підслуховують тебе.

Але така вже наша робота. Вкрай важлива робота. Хтось повинен жертвувати собою заради загального добра. Тому кожен із нас мав спокійно виконувати свої обов’язки…

Черговий натиснув ще одну кнопку.

— Татусю!.. — почувся голос хлопчика років п’яти.

— Чого тобі?

— Давай пограємося! Хочу гратися у ві…

І в мене, і в чергового раптом напружилися обличчя. В апаратній наче війнуло холодом.

— Щоб я більше не чув від тебе цієї гидоти!.. — Голос батька був погрозливий.

Чоловік, хоч і не знав, що його підслуховують, проте, мабуть, напружився як