Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

— Яка благодать!

— Справді, благодать!

Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби.

Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник пробурмотів, проводячи їх поглядом:

— Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.

Розчувши в його словах запитання, я відказав:

— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано.

Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати!

— Воно так. Але одне таки лишилося.

— Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу.

Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик.

А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.

— Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!

На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.

Машина знову рушила, й напарник спитав:

— Не знаєш, де тут можна заправитись?

— Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.

Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й опинилися в селищі.

— У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані, спохмурнів, побачивши нас.

— Та ні, трохи далі. Можна заправитися?

Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався.

— Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився написане.

— Ще трохи, й ліворуч.

Машина в’їхала у вузенький завулок.

— Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником.

Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ґанку. Подзвонили.

Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, й запросили ввійти.

— Тут живе панночка Аліса?

— Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?

Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення.

— Ох, янголи смерті!..

Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнювальну таблетку. Тримаючись за стовпець на ґанку, жінка тремтливим голосом вигукнула:

— Як, мою Алісу?! Мою красуню Алісу, яку я так берегла!..

Я відповів:

— Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо.

— Краще мене замість неї! Благаю!

— Не тільки ви про таке просите, але, якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це підірве підвалини нашого ладу. То де ж панночка Аліса?

— Пішла до лісу, по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею.

— На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання.

Жінка скрушно втерла сльози:

— Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!..

— Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не працювати, а мати, що заманеться. Кожен може робити, що йому до вподоби: читати, займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули, як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають хвороб. Тож єдине — коритися загальному законові, щоб цей устрій існував і далі.

— Але ж Аліса…

— Що ж буде, коли порушувати закон із власної примхи? Як і колись, зросте населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхівок. Із вікон лунатиме вереск докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне шкіл. На дорогах — нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша

Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну вульгарну музику, що збуджує. А закінчується все одним — війною!

Я випалив одним духом те, що повторював уже, мабуть, не одну сотню разів.

— Так, але ж…

— Дехто воліє війну, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення комп’ютер щодня вибирає певну кількість карток. Куди вже справедливіше? Тут уже не закинеш про знайомства абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися й обов’язок померти мають розподілятися порівну між усіма.

— Але ж, але ж…

Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один, і всі мають йому коритися.

Неподалік почувся дівочий спів.

— Це Аліса?

Жінка знесилено похилила голову.

— Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї буде легше.

Я сховався за стовпчиком на ґанку, витяг із кишені невеличкий променевий пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, й натиснув спусковий гачок.

Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка диму. Легенький вітерець відніс її до квітника, й там вона розтала.

Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе,