Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

— Де ти про це чув? — запитав він.

— Від хлопців, з якими грався.

— Щоб більше з ними не водився!

— Чому? Чому, татусю? — допитувався хлопчак.

— Нічого пояснювати! — прикрикнув батько. — Кажу не можна, значить, не можна! Щоб я цього більше не чув! А то я тобі ось…

Почувся звук ляпанців і відразу ж — лемент дитини. Здавалося, тому хльосту не буде кінця. Почувся голос і жінки, певно, матері хлопчика. Та коли дізналася від чоловіка, в чому річ, додала малюку ще й від себе.

— Візьми на замітку, — сказав я черговому. — Перевіряй час від часу, що казатиме цей хлопчак. Треба простежити за ним, чи щось зміниться. Може, він і виведе нас на тих надміру обізнаних дітлахів.

— Слухаюсь!

Черговий почав вибивати на перфокарті належні позначки. Я звернувся до чергового:

— Як гадаєш, а не варто трохи розширити апаратну?

— Атож. Спробуйте попросити керівництво, щоб збільшило групу підслуховування. Бо якщо людей побільшає вдвічі, то й показник викриття збільшиться вдвічі.

Я повернувся до свого кабінету. За мить зазирнув один із моїх хлопців:

— Шефе, час на обхід.

— Гаразд, збираюся. На час моєї відсутності залишаю заступника.

Узяв двох підлеглих у сірій формі і вийшов до міста.

Перехожі поглядали на нас. Декого трохи дивувала моя біла форма, але не більше. Не було ні ворожих, ні зляканих поглядів. Всі ж бо знали, що особливий загін поліції створено задля загального блага. А чим саме він займається — того не знав ніхто.

Від нас не сахалися, скажімо, ті, що знайшли щось і привласнили. Це — справа звичайної поліції. Проте деякі людці нас таки побоювались. Помітивши ще здалеку мою форму, вони мерщій забивалися в глухі закутки. Тож і тоді я не відчував неприязних поглядів.

А мої хлопці в цивільному засікали тих, хто так сахався від мене, і брали собі на замітку. От і ще одна перевага моєї білої форми.

Ми вийшли на площу, де до залізних стовпів було прикуто кількох людей. Перехожі раз по раз підходили до них, щоб молоснути котрогось нагаями, що лежали поряд.

У тих, біля стовпів, вже клаптями висів одяг, з тіл соталася кров. Проте з їхніх вуст не вихоплювалося й звуку. Ще б пак, адже їм впорснули наркотик і паралізували голосові зв’язки! Хоча й без цього вони навряд чи спромоглися б на слово.

На стовпах, що до них було прикуто злочинців, таблички коротко сповіщали: «Ворог людства».

Їх викрив і знешкодив наш особливий загін поліції. Коли їхню провину довели, їх прикували до цих стовпів. Звичайних злочинців так не карали. Адже навіть вони не позбавлені людських прав. Таких прикути до стовпа на площі, де їх міг шмагати будь-який перехожий, значило б зазіхнути на людську гідність.

Проте з ворогами людства інша справа. Скарати їх десь потай мало що дасть. Щоб послужити уроком, вони мали загинути на очах, від рук усього народу. І лише перед смертю їх забирали до підвалів особливого загону поліції. Не лікувати. А щоб покінчити з ними й ліквідувати трупи.

Я підійшов до одного стовпа й зняв з паска власний нагай. До стовпа було прикуто молоду жінку. Сріблястий нагай свиснув у повітрі й розітнув одяг. Показалася біла шкіра. Та вона недовго лишалася білою. Я хльоснув ще раз у те ж саме місце. У спецшколі ми добре відпрацювали удари нагаями. Нагай розітнув тіло, червоний рубець став братися кров’ю.

Годі збагнути, як ця красуня докотилася до такого. Може, лихий поплутав. А може, оступилася на хвильку. Та все одно прощення їй не було.

Жінка кинула на мене благальний погляд. З останніх сил вона благала пощадити її. Але ніяких жалощів. Добрий би я був начальник відділка, якби завагався такої хвилини. Це означало б зраду нашої справи. По-перше, звільняти злочинців я не мав права. А якби й мав, то все одно не вдавався б до нього…

Прикутий до сусіднього стовпа старий плюнув у мене. Хоч так він, позбавлений голосу, виказував мені своє презирство.

Але я спритно ухилився від плювка. Бо хіба можливо, щоб хтось забруднив мою білосніжну форму! Натреновані рефлекси не дали, щоб дійшло до такого.

Я натиснув кнопку на держаку нагая й хльоснув старого. Тепер удар супроводжувався й електричним розрядом. Старий, вже добряче ослаблий, аж сіпнувся. А мені раптом згадався шкільний дослід, коли до жаб’ячої лапки ми підводили електричний струм.

— Здається, цього вже завтра вранці можна доставляти до нашого підвалу.

— Слухаюсь!.. — жваво відгукнувся один з моїх хлопців.

Ми пішли з площі, а позаду все хльоскали нагаї: перехожі знічев’я шмагали злочинців.

Проте зойків не чулося. Ані пари з вуст вони вичавити не могли. Якби цим людцям ще й говорити, то вони б і перед смертю вигукували свої небезпечні гасла.

Ми повернулися у відділок, і мій заступник доповів:

— За вашої відсутності надійшов донос. Зараз ним займається черговий по доносах.

Завдяки доносам ми викривали чимало злочинців. Система доносів у особливий загін поліції була поставлена на широку ногу. Ми мали ще й власну мережу інформаторів. Дехто доносив на своїх друзів, аби мати винагороду. Та більшість допомагала щиросердно, з власної волі. Це ж бо задля загальнолюдського добра, заради миру в усьому світі.

Теркотання обчислювальної машини вщухло, і черговий по доносах доповів:

— На цих суб’єктів у нас вже назбиралося чимало записів та іншого матеріалу. Вони вкрай підозрілі!

— Он як! Група захвату, на виїзд! Чинитимуть опір, стріляти без попередження! Їдуть п’ятеро! Один нехай прихопить портативну телекамеру. Я звідси спостерігатиму й даватиму вказівки!

— Слухаюсь!..

П’ятеро моїх хлопців у цивільному помчали брати злочинців.

Я уважно спостерігав їхні дії за телеекраном на стіні. Мешкали злочинці на тридцять сьомому поверсі хмарочосу.