Покохай мене - Юлія Бонд

– Анастасія Олександрівна така загадкова сьогодні, – Ліда підморгує Яні, киваючи в мій бік.

– Ага, щоки рум'яні, очі блищать.

– Дівчатка, я все чую, – відірвавши погляд від ноута, дивлюся на своїх дівчаток: – Що? Мені не можна проспати на роботу? Відразу загадкова…

– Та як не можна?! Ви ж у нас начальник, отже, все можна.

– А викати необов'язково. Я й так у порівнянні з вами почуваюся динозавром.

– Ой та годі вам, – посміхаються дівчата, кажуть, що я ще молода, красива і мені далеко до сухофрукту.

Ну, загалом, так.

Пенсія мені не загрожує у найближчому майбутньому і в душі я досі почуваюся на двадцять років.

– Я йду за кавою, кому взяти? – Запитую я, вирішивши, що від роботи дохнуть коні, ну а мені так тим паче потрібна перерва.

Дівчатка кажуть, що будуть.

Закривши кришку ноутбука, хапаю мобільний зі столу, ховаю його в рюкзак. Поки рухаюся до виходу, дивлюся на себе мигцем у дзеркало. І справді, загадкова якась. Неважко здогадатися, звідки це взялося: останнім часом у мене було стільки оргазмів… Навіть якось непристойно про них згадувати. Але все ж таки на краще, так.

Я вперше за якийсь час перестала чути у своїй голові невдоволені крики тарганів. Навіть рядки з пісень вже не миготять у думках. Схоже, зустрічі з Потоцьким йдуть мені на користь, я стаю схожою на звичайну людину, а не на незрозуміле диво з біполяркою.

Серце стукає рівно, настрій відмінний. Але на виході з фотостудії лоб у лоб я зустрічаюся з Людою. І весь мій позитивний настрій скочується до нуля.

– Привіт, а я до тебе, – за звичкою Люда тягнеться до мене з обіймами, цілує у щоку. – Ти квапишся кудись, Насте?

– За кавою хотіла сходити.

Мені ніяково. Після того як мій батько накачав Людку самогоном, ми з подругою жодного разу не бачилися, а з того моменту стільки всього сталося ... У мене тремтіння по всьому тілу від одних спогадів.

– Супер, давай разом сходимо? Чи посидимо десь? Тільки я це… – Люда озирається, дивиться на мою фотостудію. – Сфоткаюся зараз швидко. Ти ж зачекаєш, га?

– Добре.

Проводивши Люду поглядом, трохи відходжу від фотостудії. Страшенно нервуючи, тягнуся за айкосом.

Не думала, що після всього мені буде так складно зустрічатися з Людмилою. Ми дорослі люди, ніхто нікому нічого не винен – так казав Даня, але все-таки я ж не байдуже чудовисько. Мене совість гризе зсередини. Не можна так, мабуть. Але вже пізно пити боржомі, коли нирки відмовили. Я переступила межу, зв'язалася з Потоцьким, поставивши на кін нашу з Людою дружбу.

На той час, як Люда виходить із фотостудії, я вже вся на нервах. З побоюванням поглядаю на колишню дружину Потоцького. Судячи з посмішки на її обличчі, вона ще не в курсі, що ми з її колишнім чоловіком… ну як би разом.

– Твої дівчинки чарівниці, зробили мені фотки за п'ять хвилин. Добре вийшло, так? – Люда хвалиться мені фоткою на шенгенську візу.

– Ти летиш кудись? – не стримуюсь я.

– Ага, у відпустку їду. Ой слухай... – Людка мрійливо закочує очі, на щоках з'являється рум'янець. – У мене стільки новин, за хвилину і не розкажеш навіть. Давай десь посидимо, побалакаємо. Ти ніби за кавою збиралася?

Киваю. Розумію, що уникнути розмову не вийде, та й чи треба?

Я звикла бути чесною. Від близьких мені людей завжди вимагаю того ж самого. У мене на брехню гостра алергія, я просто ненавиджу, коли мені брешуть.

Поки йдемо з Людою в кав'ярню мені на мобільний надходять повідомлення від Данила, пропонує цього вечора повечеряти десь. Я швидко читаю, у відповідь пишу, що зараз зайнята і відповім трохи згодом.

Люда ще ні про що не здогадується, що ж… Так навіть краще – я виграю трохи часу, щоб морально підготуватися до одкровень. Якщо Людка виллє на мою голову відро лайна або зарядить ляпас – я стерплю, мабуть. А далі – як випаде карта, дівчинкою для биття я точно не буду. Зрештою, я їхній шлюб не руйнувала, чоловіка з сім'ї не крала. Господи, та що ж я виправдовуюсь, ніби й справді винна в розлученні Потоцьких?

У кав'ярні за рогом моєї фотостудії дуже затишно. Я люблю тут влаштовуватися за далеким столиком у кутку навпроти вікна. Ноутбук, музика у навушниках, на столі лате з густою пінкою без цукру, а перед очима фотошоп та овер дофіга фоток для обробки.

Але сьогодні все по-іншому. І я б воліла не робити з улюбленої кав'ярні місце, яке в майбутньому в мене буде викликати негативні спогади. Але склалося, як склалося.

Влаштувавшись за столом одна навпроти одної, ми замовляємо з Людою каву. Бариста готує його дуже швидко. І вже за кілька хвилин у моїх долонях затиснутий гофрований стаканчик.

Обхопивши губами трубочку, я зосереджую погляд на Люді. Уважно слухаю, примудряючись при цьому вести дебати із внутрішнім голосом. Він просить мене заткнути свою довбану прямолінійність, прикусити язика і мовчати про нас із Потоцьким. Та хрін там – я ж не з боязкого десятка, так. Мовчати – це взагалі не про мене.

Людка простягає мені свій мобільний. На фотці симпатичний чоловік, одягнений по-діловому. Важко вгадати його вік: він із бородою та у сонцезахисних окулярах. Але знаючи подругу, зі старим вона б точно не зустрічалася.

– Це твій… чоловік? – припускаю я.

– Ага. Він норвежець, – навіщось каже Люда, мені пофігу, в принципі. – Я тому фотки робила, їду до нього на батьківщину знайомитись із батьками.

– Все так серйозно?

Мій скептичний погляд блукає обличчям Люди. Подумки мені хочеться дати собі потиличника. Ну, навіщо я це питаю? Щоб що? Заспокоїти свій внутрішній голос, мовляв, нічого поганого я не зробила, ось у Люди все зашибісь?

– Не знаю, але мені хотілося б, так. А ти як, Насте? Куди пропала? Не дзвониш, не пишеш.

Смикаю плечем, лате тягну з трубочки, а у Людки погляд такий пронизливий, вона ніби в душу заглядає чи це я себе так уже встигла накрутити?

– Насте, та колись ти вже. Чоловік з'явився, так? Бачу ж по очах, – продовжує Люда, і я змушена їй кивнути. – Ну, і хто він? Я його знаю?