Покохай мене - Юлія Бонд

– Тримай, – вклавши в мою долоню ключі, Данило сідає на пасажирське сидіння поруч із водійським, виглядає у вікно, чекає коли я стрибну за кермо.

– Ти хочеш, щоб я повела твій "Ровер"?

– Хочу.

– Впевнений, що справді цього хочеш? Не боїшся, що я не впишуся в поворот чи когось затараню по дорозі, хм?

Потоцький посміхається, каже, що не боїться, це дрібниці, які можна вирішити на СТО.

Ну добре. Я хоч і не з боязкого десятка, але коліна підгинаються, варто окинути поглядом цю машину. Це не машина, а цілий танк.

Невпевненим кроком наближаюся до "Роверу" і сідаю за кермо. Мені некомфортно. Ноги ледве дістають до педалі. Потоцький допомагає відрегулювати сидіння, командує їхати.

Повернувши ключ запалювання, чую роботу двигуна та легку вібрацію всього салону.

Руки на кермі в тому положенні, як навчали в автошколі. Ліва нога тремтить на зчеплення. Як зараз заглухну і тільки зганьблюсь.

– Сміливіше, крихітко, – його рука на моєму коліні, гладить вгору-вниз.

Я ненадовго скошую погляд на Потоцького, а в голові виринає картина, як він вчив мене їздити заднім ходом. Я йому тоді колесо порізала, а він нічого не сказав. Ну і правильно, теж мені додумався замість уявних шашок поставити порожні скляні пляшки – відпрацьовували паркування типу "гараж".

"Ровер" плавно рушає з місця. Я радію, хоч і не даю про це знати. Вибравши безпечну швидкість, їду селом, де жила його бабуся.

– А куди ми їдемо? – питаю у Данила, вириваючи його з думок.

– Давай десь посидимо. Хочу випити.

Зітхаю. Не дуже хочеться сидіти із Потоцьким у кафе чи ресторані, де нас можуть побачити разом. Не те щоб я чогось там боялася, просто для себе я ще нічого не вирішила. Ми вже не друзі. Ще не коханці, одноразовий секс не в рахунок, так?

Помітивши мою промовисту реакцію, Данило тягнеться до навігатора:

– Давай за місто. Гарне місце.

Дивлюсь на навігатор. Готель "Ела". Хм… ми точно їдемо до ресторану? Хоча це заміський готель, там точно є ресторан, де нас навряд чи хтось зустріне зі спільних знайомих.

– Ти подумала над моєю пропозицією?

– Над якою? – Дурепою прикидаюся. Сама краєм ока поглядаю на Потоцького, він завмер у розслабленій позі, спершись на спинку сидіння.

– Я запропонував тобі зустрічатись. Ти сказала, подумаєш. Подумала?

Вдаю, що дуже сконцентрована на дорозі. Відчуваю усмішку Данила.

– Гаразд, можливо, це якось вплине на швидкість твого рішення, – Данило тягнеться до бардачка, дістає звідти документ, а в мене серце ось-ось вистрибне назовні.

Я знаю, що це свідоцтво про розлучення, дізнаюся документ по одному лише кольору.

– Гальмуй, Насте. Почитаєш.

– Навіщо? Я й так бачу, що то за папірець. Коли розлучилися?

– Декілька днів тому.

– Значить, вчора в мене був секс із неодруженим чоловіком? – Хочу пожартувати, але щось зовсім несмішно.

– Тобі це так важливо, так?

– Мені? – Ненадовго повертаю голову в бік Данила, він дивиться на мене пильно: – Даню, справа в не в цьому. Хоча в цьому також, так.

– Тоді в чому річ? Що тебе зупиняє? Боїшся, що я знову розіб'ю тобі серце?

– Чому знову? Високої ж ти про себе думки! Нічого ти мені й не розбив там… у минулому.

– Угу. Тому ти так і не вийшла заміж.

– А це вже особисте і тебе не торкається. Вибач, я не хотіла так грубо.

– Це ти мене вибач.

– За що? – дивуюсь я.

– Що був такою худобою… у минулому. Насправді мені подобалася лише ти. З Людою один раз був секс і тоді я був п'яний. Я не пам'ятаю, як це сталося. Просто вранці прокинулися в одному ліжку.

Хвиля тремтіння прокочується по всьому тілу. Мені раптом стає неймовірно холодно.

У голові включається функція “Репіт”. Ми зустрічалися з Данилом кілька місяців, а потім раптом весілля: його та Люди. Для мене це було шоком. Натомість Людка щаслива... була. Тварина вона рідкісна після всього. Напевно, і тоді підлаштувала той секс – я не знаю цього точно, але чомусь гадаю, що так і було. Справа була не в Потоцькому, скоріше справа в мені. Люда все життя змагалася зі мною. Навіть у школі її батьки підмазували, щоб у неї оцінки були кращими за мої. У результаті у мене срібна медаль, а Людка аж на золоту вивчилася.

– Це вже неважливо, Даню, – говорю після всього. – Було і було.

– Згоден. Десять років нікуди не викинеш.

– Ти міг розлучитися раніше, але ж не розлучився.

– Я не міг.

– Справа в грошах, так?

– Саме так.

Я зітхаю. Ну так. Золоту медаль Людці теж купили батьки.

***

У заміському готелі є ресторан. Поки ми до нього добиралися, Потоцький зателефонував до ресторану та зробив замовлення. Я не подала вигляду, що здивувалася. Видно, що він туди їде не вперше і мені начхати, скільки баб він запрошував до цієї “Ели”. Зараз з ним я, а про все мені подумається завтра.

Припаркувавши машину у вільному місці перед готелем, розвертаюся до Данила обличчям.

Він дивиться на мене уважно, не моргає. Його губи ледь торкається посмішка. А мені так хочеться сказати йому: чому насправді я так і не вийшла заміж? Він був зі мною відвертим. Я теж хочу без брехні, щоби все по-чесному.

– Знаєш чому я не вийшла заміж?

– Здогадуюсь, – посміхається він. – Через мене, так?

Його усмішка чіпляє мене до глибини душі.

Так, чорт забирай. Так!

Буквально недавно я змогла собі зізнатися. Незакритий гештальт з першим коханням тримав мене лещатами, тягнув у минуле. Подумки я поверталася на десять років назад і згадувала все по колу – іноді до нестями хотілося вити від болю, але тільки так, щоб ніхто не чув. Не бачив, як мені самотньо.

– Я хотіла твоє прізвище, – відповідаю рівним тоном, в очі його зухвалі дивлюся.

– Інші прізвища не пасували?

– Інші я навіть не намагалася розглядати.

Данило посміхається, а мені так стукнути його хочеться, що я й роблю. Замахнувшись легенько по його плечу: