Покохай мене - Юлія Бонд

– Ну ти й гад. Я тобі серйозні речі зараз кажу, а ти смієшся.

Замахнувшись ще раз долонею, але вже по біцепсу.

Данило перехоплює мої руки, тримає їх за зап'ястя. Його обличчя стає серйозним, дивиться на мене не моргаючи:

– Насте, якщо ти даси мені ще один шанс, то обіцяю не накосячити.

Прикусивши губу, мовчу.

Як йому хочеться вірити. Щоб з розбігу й у вир із головою, але ні. Я пам'ятаю, як боляче буває, коли ти всю душу навстіж, а тобі туди гадять. На цей раз я точно буду обережною. І якщо підпущу до себе, то не одразу.

– Мою довіру ще треба заслужити, – відповідаю йому, трохи витримавши паузу.

– Я згоден обговорити умови.

– Та які до біса умови, Потоцький? Ти можеш просто залицятися до дівчини без жодних домовленостей?

– Я хочу бути чесним з тобою, заздалегідь обговорити деталі.

Р-р-р… Бісить мене. Ну, які можуть бути умовності? Люди або разом. Або ні. Але в його голові, мабуть, живуть якісь окремі мікросхеми, які повинні мати чіткі інструкції. Я ж проста, як п'ять копійок. У моєму всесвіті люди люблять один одного просто так, а не дотримуючись якихось там умов. Хоча… Це ж Данило, який не вірить у кохання, вважаючи, що його вигадали письменники та кінорежисери для таких, як я.

Що ж... Доведеться любити його ще сильніше, щоб він повірив у це почуття.

– Які деталі, Даню? – зробивши над собою титанічні зусилля, все ж таки питаю я. – І, може, вже відпустиш мої руки?

– Якщо пообіцяєш більше не битися, – підморгує він і я обіцяю, що більше чіпати його не буду, ось чесне слово. – Я хочу, щоб ти не мала ілюзій і приймала мене таким, який я є. Я багато працюю. У будні вільний з дев'яти до одинадцятої. В суботу та неділю – весь твій. Ненавиджу контроль, тому намагатися мене якось викрити у чомусь – не варто. Якщо я з тобою, то з тобою. Інших жінок у мене немає, можеш бути у цьому впевнена.

– Та невже? А як же я та Люда, хм? Десять років тому, пам'ятаєш?

– Я ж тобі все пояснив, Насте.

– Гаразд, а що ти скажеш про вільні стосунки? Люда мені казала, ви практикували. Це так?

Даня закочує очі:

– Забудь про все, що тобі казала Люда.

– Навіть те, що вона просила мене ніколи не зв'язуватись з тобою? Вона прям благала, Даню. Сказала, що витримувала всіх твоїх баб, але мене не витримає.

– Це вже не має жодного значення. Ми з нею розлучилися. Чи ти все ще вважаєш її своєю найкращою подругою після всього?

– Ні. Не знаю. Мені ніяково, що я за її спиною… буду з тобою.

– Ти заганяєшся, крихітко. Ми дорослі люди. Ніхто нікому нічого не винен. Забий на це все і подумай про своє майбутнє.

– Ти щось там казав "обговорити умови"? – Перемикаюся я, розуміючи, що перебила Данила і так не дослухала до кінця все, що він хотів сказати.

– Насте, я їх уже всі перерахував. Ти знаєш мене не перший рік.

– Знаю, тому мені зараз важко. Особливо тому, що ти не віриш у кохання.

Він посміхається, рукою тягнеться до моєї вилиці. Гладить її вгору-вниз:

– Я хочу помилятися в цьому. Дуже хочу.

– Пропонуєш допомогти тобі усвідомити цю помилку?

– Чому ні? Що тебе зупиняє?

Зітхаю. Гаразд, якщо ми так відверто, то я теж скажу йому в лоба, що відчуваю.

– Дай мені знати, коли від мене втомишся? Просто прийди та скажи, що залишаємось в друзях. Тільки не треба кидати мене. Дарувати надію, а потім її несподівано забирати.

– Насте, дівчинко моя, скільки ж тарганів у твоїй голові.

– Пообіцяй, Потоцький. На інше я не погоджуюся.

– Отже, все-таки так? Ти готова дати другий шанс нашим відносинам?

– Ти не пообіцяв, – не заспокоююсь я. Мені архіважливо домовитись на березі. Знаю, соломинку не підстелиш, але я все ж таки спробую.

– Обіцяю не зробити тобі боляче. Я сам хочу закрити свій гештальт. Десять років живу з цим почуттям, а якби в нас з тобою все зрослося. Напевно, ми змогли б стати щасливими.