Покохай мене - Юлія Бонд

Тридцять один пропущений! Хм ... Це означає, що у нього типу до мене все серйозно, так?

– Може, якось поясниш? – він стоїть уже за спиною, і я здригаюся від несподіванки – ну не можна ж так нечутно підкрадатися до людей!

Обертаюся. Дивлюся на нього і ковтаю. Він реально, чи що?

– Я спала.

– Тобто? – дивується, а я знизую плечима. – У сенсі спала?

– В прямому. Ну, як сплять зазвичай люди.

– Що трапилося?

Нічого. Крім того, що я сьогодні зрозуміла, що моє вщент розбите серце вже не склеїти. І ти не суперклей, Потоцький.

“Розбивати серця – ти майстер, а ось назад їх повертати до життя – вже ніяк”, – кричить усередині мене, але я прикушую язик, знаючи, що якщо скажу це вголос, то напевно пошкодую. Схоже, мій біполярний розлад знову у рецидиві, сука.

– Я бачилася з Людою.

– І?.. – мовчу у відповідь і тоді Данило хапає мене за плечі, струшує легенько: – Ну? Говори. Чому я маю витягати з тебе кожне слово?

– Сказала, що сплю з її колишнім чоловіком. А вона обізвала мене дурепою, попередила, що в тебе таких як я дохера. Запевняла, що ти користуєшся мною і все одно кинеш, як це робив з усіма своїми бабами. Так, ще сказала, що ти зі мною на зло їй.

Данило розтискає на моїх плечах пальці. Дихати стає легше.

– Це все марення.

– Я так і подумала, – відступаю від нього на кілька кроків. – І якщо ми все з'ясували, то, можливо, ти вже підеш? Я хочу побути на самоті.