Покохай мене - Юлія Бонд

За кілька секунд я встигаю прокрутити в голові жіночу дружбу, довжиною більше ніж у двадцять років. Нерозумно ось так – похерити все через одного мужика. Але якщо чесно, то не я це почала першою. Тільки здається мені, Люда про це зараз і не згадає.

– Знаєш його. Дуже добре, – тон рівний, дивлюсь Люді в очі, а вона вигинає брову.

– Невже з нашим Олесем, Насте?

Качаю головою, і в будь-який інший раз я б розсміялася подрузі в обличчя, мовляв, де я, а де Олексій. Але зараз мені зовсім не до жартів.

– Я сплю з твоїм колишнім чоловіком.

Кліпаючи очима, Люда дивиться на мене як на ідіотку. Ну, загалом, так. Нормальна б на моєму місці бігла від Потоцького, сяючи п'ятами.

– Це жарт, чи що? – Люда відмовляється вірити, куточки її губ тремтять у кривій посмішці.

– Я не шуткую.

Бачу, як Люда ковтає грудку, що підкотила до горла.

– І… Як давно?

– Хіба це має значення? – посміхаюся я.

– Відповідай на запитання, Волик, – Люда сердиться, вперше за багато років звернулася до мене за прізвищем.

– Не дуже.

– Ну, і як тобі з ним?

– Навіщо ти це питаєш, Людо? Хочеш дізнатися подробиці: як ми з ним, у якій позі, скільки разів я кінчаю…

– Закрийся! – гарчить Люда.

Вона важко дихає. Очі заплющені. Пальцями стискає стаканчик з кавою.

– Я ж тебе просила не зв'язуватися з ним. Я благала тебе, – бурчить Люда.

– І що?

– І нічого! Ти ж знала, як мені буде боляче. Насте! – Розплющивши очі, Люда свердлить мене гнівним поглядом. – Він же спеціально з тобою, дурепо! На зло мені, зрозуміло?

– Не неси ахінею.

– Ну так, ахінею, – криво посміхнувшись, Люда стискає пальцями стаканчик ще сильніше і в одну мить виплескує його вміст мені прямо в обличчя. – Сука ти, а не подруга!

Відчуваючи, як по обличчю стікає солодкий капучино, я радію, що напій негарячий. Нерозумно радіти, коли тобі при сторонніх людях в улюбленій кав'ярні пирснули в обличчя каву, але могло бути й гірше. Отримати опіки – куди страшніше за п'ятихвилинну ганьбу.

Підхопивши зі стільця свою сумочку, Люда розвертається на підборах. Піти хоче, але раптом обертається, схиляється наді мною.

– Він користується тобою і викине, як це робив з усіма своїми бабами. Але мені тебе навіть не шкода.

– Дякую, – відповідаю з натягнутою усмішкою.

– За що?

– За попередження. Врахую на майбутнє.

Люда зітхає.

– Дурна ти, Волик. Якби ти була потрібна Потоцькому, він десять років не тягнув би резину. Він тебе не любить анітрохи, у нього таких як ти дохера.

***

Настрій огидний. У вбиральні кав'ярні я намагаюся відмити з білої майки сліди від капучино. Погано все вийшло. Напевно, не варто було провокувати Люду і говорити, що я сплю з її колишнім чоловіком. Але десь глибоко в душі я навіть рада, що так сталося.

Я їй зробила боляче. Усвідомлено. Помста – страва, яка подається холодною. Тепер я знаю, що це так. Нерозумно заперечувати, що я не кайфонула, побачивши на обличчі колишньої подруги відлуння болю. Отака вона жіноча дружба: вона начебто є, але її насправді немає. Потоцький став розмінною монетою за образи одна на одну. Я сприймаю це як факт і ставлю крапку. Далі копатися у життєвій філософії мені просто не хочеться.

Як ні в чому не бувало, я повертаюся до зали. Замовляю у баристі ще каву: для себе та моїх дівчаток.

Іду вся така з гордо піднятою головою, у навушниках улюблена музика.

Але мій емоційний підрив гасне вже за годину. Почуваючись спустошеною, наче мене всю до дна випили, розумію, що працювати нема сил. Потрібно їхати додому, сховатись у своїй затишній мушлі та не з'являтися на біле світло, поки мене не відпустить.

Викликаю таксі. Вдома опиняюся дуже швидко. Починаю роздягатися, щойно переступивши поріг квартири.

У душі регулюю комфортну температуру води. Обличчя підставляю під тугі струмені.

Нехай все пройде.

Нехай не болить.

Але чорт…

Мені нереально боляче. І я навіть зрозуміти не можу, що послужило спусковим гачком. Востаннє мене так бомбило на весіллі у Потоцьких. Але зараз ми як би разом із Данилом, тоді чому ж мені так хріново?

За вікном ще світло, а я смикаю на вікні штори та лягаю в ліжко, ховаюсь з головою під простирадло.

Хочу заснути, щоби про все забути хоч ненадовго. Але не виходить. Думки по колу.

Засинаю вся в сльозах, а прокидаюся від наполегливого стукоту у двері. Таке відчуття, що хтось має намір винести двері у моїй квартирі.

Але це не хтось, а Данило. Я не хочу відчиняти двері.

Хай піде зараз.

Так буде краще, так.

Не хочу, щоб він бачив мене в стані розчавленого коржика – я навіть на саму себе зараз у дзеркало боюся дивитися.

Він не йде. Потрібно відкрити йому.

Може, дарма це все?

Ще не пізно послати його лісом разом за Людкою?

Може, наша десятирічна історія добігла кінця, і все мало статися так, як сталося? Ми всі посварилися, розійшлися на всі боки. Ідеальний фінал, так?

– Насте, відчини двері. Я знаю, що ти вдома, – вимагає він, викликаючи у мене шквал емоцій. – Я не піду. Можеш бути впевнена у цьому.

І на доказ того, що він справді нікуди не збирається йти, Потоцький починає стукати ще голосніше.

Та що ж ти такий невгамовний. Зараз лише всіх сусідів розбудиш.

Не витримавши, все ж таки відчиняю двері та відразу ж блокую прохід, виставивши ногу.

Данило подається вперед. Ривком на мене. Я відлітаю убік.

– Ти охрінів? Чому вламуєшся? – навздогін йому, а він уже розгонистим кроком іде по моїй усій однушці. – Ти шукаєш щось, Потоцький?

Зупинившись навпроти, він дивиться на мене спідлоба. Погляд такий колючий і злий.

– Чому ти ігноруєш мене, Насте?

– З чого ти це взяв?

– У свій телефон зазирни.

Мовчки тупаю в кімнату, хапаю з тумбочки мобільний, який поставила на беззвучний режим, щоб сховатися від усього світу.