Покохай мене - Юлія Бонд

Ткнувши хвіртку, заходжу у двір.

– Не бійся, не вкусить, – підморгує старший брат Данила, а в мене серце мало не в п'ятах – собака так дивно коситься у мій бік.

Стиснувши пальцями рюкзак, боягузливо ступаю вперед.

– Привіт, – тисну Ігореві руку, питаю де Данило.

– З машиною порається в гаражі.

Тепло посміхнувшись, киваю на знак подяки. Іду, а в самої тремтіння по всьому тілу. Після сварки ми не спілкувалися три дні. Данило не дзвонив, не писав. А я не ображаюся на нього, я ж сама попросила дати мені спокій. Хоча якщо чесно зізнатися, я все-таки чекала на його дзвінок. Не знаю: відповіла б чи ні, але сам факт, що Потоцький випав на мороз, мене трохи напружує. Виходить, бігати за мною він не збирається. Зрозуміло, нам давно не двадцять, дорослі люди, але ж все-таки.

Підійшовши ближче до гаража, подумки налаштовуюсь на розмову.

З чого розпочати?

Може сказати звичайне "Привіт", а там як карта ляже?

Чи все ж таки перепросити за те, що фактично виставила його за двері своєї квартири?

Двері в гаражі відчинені. Я застигаю навпроти них, погляд концентрую на Потоцькому.

Голий до пояса, в потертих джинсах Даня впирається руками в машину, схиляючись над відкритим капотом.

Такий сексуальний у цій машинній оливі, руки до ліктів у мазуті. Чубчик недбало спадає на його чоло. Погляд задумливий.

Він мене зовсім не бачить. Не помічає, як дивлюсь зараз на нього, як поглядом блукаю по широких плечах, спускаюся до рельєфних грудей і зупиняюся на сильних руках.

– Не знала, що ти захоплюєшся ремонтом машин, – заявляю про свою присутність і Данило повільно відриває погляд від машини, переводить його на мене.

– Це дідова машина. Та сама "тридцятка".

Кивнувши, мовляв, пам'ятаю його "БМВ", рухаюся назустріч Дані. Порівнявшись з ним, несміливо цілую його в щоку:

– Привіт.

– Попустило? – примружившись, роздивляється моє обличчя.

– Попустило і вже давно. Якби мені подзвонив, то дізнався про це набагато раніше.

– Ти могла подзвонити мені сама, – усміхається на один бік, весь такий задоволений собою.

– Не могла. Я ж дівчинка, ти забув?

– Тобто, ти косячиш – я перепрошую. Чи як?

– Приблизно так.

Нічого не відповівши, Данило знову фокусує погляд на моторі, а мене так бомбардує всю. Доторкнутися до нього хочеться. Притиснутися міцно і не відпускати. Але першою просити вибачення – точно не буду. Нехай і він хоч щось зробить для нашого примирення.

Але боротися із самою собою довго не виходить. Мені вистачає не більше однієї хвилини просто постояти поряд із ним.

Підійшовши до Дані зі спини, просовую руки в нього під пахвами. Притискаюся щільно.

– Я брудний, – усміхається він, а я хитаю головою, наче Потоцький зараз може це бачити.

– Пофіг. Дуже скучила, – і на доказ своїх слів, кінчиком носа веду по його шиї вгору-вниз. Чорт... Як же він офігенно пахне: злегка спітнілий, з моторною оливою на шкірі та одеколоном, який майже вивітрився. Тепер це мій особистий афродизіак.

Обернувшись через плече, Данило дивиться на мене з-під опущених вій. І я ковтаю.

– Як ти дізналася, що я тут?

– Брату твоєму зателефонувала.

– Навіть не питаю: коли ви встигли обмінятись номерами телефонів.

Данило відходить від машини, йде до умивальника та автопастою намагається змити з рук бруд. Я стежу за його кожним рухом.

– Іди вже сюди, – витерши руки рушником, Данило різко обертається до мене.

Обійнявши за талію, міцно притискає до себе. У губи вкарбовується вибагливо. Я відгукуюсь на його поцілунок, руками охоплюю шию.

Його язик пестить. Зуби злегка б'ються об зуби.

В мене дух перехоплює від цієї пристрасті. Хочеться набагато більше ніж просто поцілунки.

Відірвавшись, безперервно дивимося один одному в очі. Він такий серйозний зараз, а в мене усмішка не сходить з обличчя.

– Що? Що ти так на мене дивишся? – першою не витримую зорового контакту.

– Красива дуже.

– Знаю.

– А ще з конкретними заскоками.

– Ну тобі ж вони подобаються, – усміхаюся ще ширше.

– Часом вони мене дратують.

– Ти сам на них підписався.

– Я пам'ятаю.

– Ти у нас теж неідеальний, відкрию тобі секрет.

Данило посміхається. У лоб мене цілує. І пропонує десь посидіти, відпочити. Тільки спочатку йому потрібно прийняти душ.

Я погоджуюсь. Якщо я вже тут, то в принципі, на все згодна.

***

Переплітаючи пальці між собою, Данило міцно тримає мене за руку, другою – вільною керує авто, поклавши її на кермо. Мені кайфово, посмішка просто намертво прилипла до губ. Вперше за довгий час я ні про що не думаю.

Виявляється, це так просто – жити теперішнім. Насолоджуватись кожною хвилиною і не заганятися на тему: а що далі. Напевно, я таки пізнала дзен, чи як це можна назвати ще?

– Мовчазна сьогодні. У тебе все добре? – швидко подивившись у мій бік, Данило розтискає наші пальці, щоб звільнити свою руку і покласти її на кермо.

– Дуже добре. Тебе турбує, що я мовчу?

– Турбує.

– Чому?

– Це на тебе не схоже. Ти мовчиш лише у двох випадках: коли скривджена чи коли тобі нема чого сказати.

– Ти правий. Мені нічого тобі сказати.

– Все настільки хріново?

Він не дивиться на мене, але я й так відчуваю його напруження. Воно змушує мимоволі посміхнутися. Все правильно, Потоцький. Тобі рано розслаблятись. Фортеця обложена, але не здана. Я не буду, як у тій пісні, де співається: “Я біля твоїх ніг”. За моє серце ще треба поборотися. Хоча… Це ж Потоцький, так. Він зовсім не вірить у кохання, але ми подивимося, що можна з цим зробити.

Повагавшись трохи з відповіддю, я відкидаюся на спинку сидіння. Про себе рахую секунди, розжарюючи інтригу.

– Чому відразу хріново? Мені по кайфу поруч із тобою просто мовчати.

Данило ненадовго скошує погляд у мій бік. Ледве помітно посміхається.