Покохай мене - Юлія Бонд

Вибираю одну зі своїх найулюбленіших пісень. Данило вимушено слухає. Може, йому не подобається, але він мовчить. Весь сконцентрований на дорозі, хоча очі наче сонні.

"Ровер" приїжджає до мого будинку набагато раніше, ніж мені того хотілося б. Ну і добре, я ж без натяку на щось серйозне зараз просто розвернусь і піду.

– Насте, постривай…

Обертаюся, руку опускаю, хоча вже тяглася до дверцят, щоб відчинити.

– Ти не подумай нічого поганого, – каже він, бере мене за руку.

– Я не думаю, все нормально.

– У мене зараз складний період. Я розумію, тобі хотілося б іншого, – на його репліку я вигинаю брову. – Ну, в сенсі романтики, щоб квіти, ресторани – все як ви, дівчата, любите.

Данило замовкає, думає, що мені сказати ще. А я все розумію. Ну яка мені романтика, ми ж не у стосунках наче. Секс був добрим, мабуть, найкращим у моєму житті. Але про це Потоцькому знати зовсім необов'язково.

– Даню, все нормально. Я не заганяюсь. Ми ж наче друзі, так?

– Насте, ну які, до біса, друзі? Ти гарна дівчина, подобаєшся мені дуже. Якщо тобі зі мною теж було добре, то ми можемо спробувати почати зустрічатися.

***

Відповівши Данилові, що подумаю над його пропозицією, виходжу з “Роверу”. Ось так просто, так. Не прощаючись. Без поцілунків. До біса всю цю ванільну хрінь. Він же чесно зізнався, що не вірить у кохання, тому все кліше та штампи – це точно не про нас.

Ми будемо чесними один з одним. Стільки років знайомі, хіба тепер можна інакше?

Я йому подобаюсь. Він мені набагато більше, ніж просто подобається. І все начебто легко і зрозуміло, як таблиця множення у другому класі, але я навіщось морочуся, намагаюся вирішити рівняння, яке заздалегідь знаю, не вирішу.

Квартира зустрічає тишею. Акуратно навшпиньки, злегка пританцьовуючи, співаю пісню.

Уткнувшись обличчям у подушку, засинаю практично відразу. На душі так легко та спокійно, що я вперше за довгий час не веду дебати зі своїм внутрішнім голосом. Сьогодні він також щасливий, покірно мовчить.

***

Ранок починається з кави. Сонна повзаю по квартирі, збираючи себе докупи. Я не прокидаюся як нормальні люди, а воскресаю, так.

У дзеркалі дивлюся на себе. Така смішна, з волоссям, що стирчить на всі боки, і з зубною щіткою в роті. А десь у коридорі дзвонить мобільний. Коли виходжу з ванної, телефон перестає дзвонити. Пропущений від Сашка. Пофіг. Передзвоню колись потім.

На роботу їду маршруткою.

Дорогою до студії купую каву. У моєму організмі її так багато, що мене починають мучити підозрілі думки: може я такий особливий вид звірка, який часто не спить ночами, а вдень каву глушить майже не літрами? Знаю, це шкідливо. А жити не в кайф – нудно. Як знати, може, саме сьогодні – останній день мого життя, завтра помру, то чому я не можу дозволити собі бути щасливою тут і зараз?

На годиннику ще немає дев'ятої, а я вже сиджу за ноутом. Розбираюсь із жорстким диском – так невчасно забився файлами.

Телефон вібрує. Швидко дивлюся на екран. Повідомлення від Данила. Із завмиранням серця тисну на білий конверт, читаю. А там написано адресу та час. Похорон його бабусі. Це сьогодні. Я все одно прийду його підтримати.

***

Ненавиджу похорон. Пам'ятаю ще в дитинстві, коли когось ховали й все село збігалося на поминки. Більшість людей, як мені тоді здавалося, приходила просто набити своє черево халявним борщем. Тим, хто реально сумував, взагалі не до їжі. Мені теж ніколи не ліз шмат у горло. Уся атмосфера тиснула важким пресом.

Але сьогодні я усвідомлено йду туди, де апріорі ніколи не буваю. Не заради себе. Все через нього. Відчуваю, я маю бути там і міцно тримати його за руку. Я в нього є. Так, ось така дивна, з набором незрозумілих мінусів і дуже сумнівних плюсів.

Таксі гальмує навпроти старого паркану з облупленою фарбою. Серце завмирає у грудях. Я не була тут десять років.

Хвіртка відкрита, на ній пов'язаний рушник. Очі вже на мокрому місці, горло стискає лещатами. Але я бачу його там, у дворі, він схилився над труною. І стаю сміливою, як ніколи.

Крок роблю. У голові стукає набатом. На похороні я не була років п'ятнадцять – рівно з того моменту, як сказала мамі, що для мене це занадто – дивитися на мертву людину і людей, які оплакують її, половина з яких – взагалі проходили повз.

Порівнявшись із Данилом, беру його за руку, наші пальці переплітаю в замок.

Відчуваю його напругу.

Він мовчить. Я також без слів.

Боковим зором ловлю жіночу фігуру, яка наближається. Брюнетка трохи за п'ятдесят. Ефектна жінка, мабуть, не вилазить з кабінету косметолога. Хмикаю. Приблизно такою я й уявляла його мати: з довгим нарощеним волоссям, з накачаними губами й ботоксом – усюди, де тільки можна і не можна.

Не витримавши її присутності, Данило тягне мене за руку і веде геть. Веде в сад, у його саму гущу, щоб уже за хвилину сховатися за одним розлогим деревом.

Відпустивши мою руку, нишпорить по кишенях. Нервовий дуже.

Діставши пачку цигарок, зубами витягає одну з них. Пальцями по коліщатку запальнички, щось йде не так. Він із психом жбурляє запальничку в кущі. І голову задирає до гілок дерева. Дивиться наче в порожнечу.

А я йду до того куща, де щойно прилетіла запальничка. І повернувшись до Данила, забираю з його рук цигарку, підпалюю її. Ледве не кашляю після першої затяжки. Так незвично відчувати у роті гіркий дим. Я вже майже три роки як не курю цю погань.

– Дякую, – каже він, погляд концентрує на моєму обличчі.

Натягнуто усміхаюся у відповідь.

Він не чекає від мене відповіді, та і я не збираюся зараз щось говорити. Я просто поряд. Голову кладу на плече.

У тиші ми стоїмо під деревом овер дофіга часу, доки до нас не підходить старший брат Потоцького. Ігор каже, що труну вже вантажать у машину, треба їхати на цвинтар.

– Я не поїду, – крізь зуби цідить Данило.