Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Давно я так солодко не спала. Мабуть, змалку.
А все тому, що тепер я найщасливіша жінка на світі. Хоч і боюся собі в цьому зізнатися. Щоб не наврочити.
Сенд виконав кожен пункт своїх обіцянок. І в ліжко вклав, і довго кохався зі мною, і далі все за списком. А в обіймах досі тримає. Притискає до себе так міцно, що не вибратися. Втім, я навіть намагатись не хочу.
Мені добре. Лежати ось так, на грудях коханого чоловіка, слухати стукіт його серця, відчувати його дихання на маківці, відчувати його кожною клітиною свого тіла. Знати, що десь у будинку спить моя сестра, з якою тепер зняте прокляття. І не боятися більше нікого. Чи це не казка? Моя особиста.
− М-м-м, який чарівний ранок, − наче мої думки повторює сонний голос Сенда. Його рука на моїй талії стискається міцніше. – З новим сонцем, кохана.
− З новим сонцем, коханий, − з блаженною усмішкою повторюю традиційне вітання сьогоднішнього дня. Перший день нового життя.
Піднявши голову, потопаю в золотисто зелених вирах коханих очей. І ми одночасно тягнемося одне до одного за поцілунком.
− Хочу сьогодні цілий день не випускати тебе з ліжка, − вуркоче ласкаво мій підступний драконисько, коли ми знаходимо в собі сили відірватися одне від одного. − А завтра зранку вирушимо до вівтаря. Або сьогодні до вівтаря, а завтра цілий день у ліжку. Вибирай.
− А давай, до вівтаря... припустимо, через тиждень, − жмурю одне око. − Дай мені хоч трохи звикнути до всіх цих змін у моєму житті. І я б хотіла, щоб Брі на моєму весіллі була присутня. А вона навряд чи так швидко прийде до тями. І нас завтра, до речі, Даміан із Асею запрошували на своє весілля.
− Добре, добре, я зрозумів. Чого не зробиш заради своєї дорогоцінної обранниці. Нехай буде за тиждень, − сміється він. – Але врахуй, якщо втечеш знову…
Але тепер уже я притискаю до його губ палець, не дозволяючи договорити. Тягнуся ближче.
− Не втечу. У тебе моє серце, куди мені бігти? − шепочу прямо в губи, запалюючи в його очах голодні вогники.
Чи варто говорити, що після цього освідчення ранок із чарівно-солодкого перетворився на палко-пристрасний. І якби не моє гостре бажання відвідати сестру, напевно, ми справді застрягли б у спальні до самого вечора. І я навіть не заперечувала б.
А так довелося нареченому все-таки відпустити мене. Щоправда, він зажадав від мене обіцянку, що я не сидітиму в Брі цілий день і не забуду про нього, виконуючи свої сестринські обов'язки. Провів мене до гостьових покоїв і, поцілувавши, попрямував до сходів на перший поверх, насвистуючи якусь веселу мелодію.
І ось я відчиняю тихенько двері до кімнати сестри, і при цьому згадую нічну розмову з Сендом про те, що за бажання я зможу стати викладачкою, а Брі, можливо, захоче вступити до академії, щоб здобути освіту. Не знаю, чи вийде у мене викладати, але про навчання треба у Брі обов'язково запитати. Думаю, її це справді може зацікавити.
Зазирнувши до спальні, я одразу дивлюся на ліжко. Через засмикнуті гардини тут панує напівтемрява. Напевно, тому мені не відразу вдається розглянути сестру під ковдрою. Придивившись уважніше, я відчуваю, як злякано завмирає серце.
− Брі? – гукаю пошепки, обережно ступаючи до ліжка.
Під стьобаною ковдрою видно лише якусь гірку. І за розмірами вона ну ніяк не схожа на людину.
− Брі, ти де? – з болісною надією обводжу уважним поглядом усю кімнату.
А раптом сестра вже встала і просто десь в іншому місці зараз? Може, у ванній кімнаті?
«Ну навіщо ти мене будиш серед білого дня? Дай поспати», – лунає у мене в голові буркотливий голос. Голос, який я чула тільки від пташиного втілення моєї Бріенн.
− Ні, не може бути! – схлипую, затискаючи рота рукою. Зісмикую ковдру з ліжка. І з всепоглинущим жахом дивлюся на величезну скуйовджену сову, що сидить посеред гнізда з простирадл, сорочки й пір'я.
Вона повільно розплющує очі, кліпає кілька раз, витріщаючись на мене.
− Ух-ух? − запитально схиляє голову набік.
− Ти знову сова, − скрикую, вже не в змозі стримуватися. − Як же так? Ми ж зняли прокляття. Чому не вийшло?
Брі, почувши мене, дивиться на себе. І до неї нарешті доходить. Видавши пронизливий крик, вона починає стрибати по ліжку, розмахуючи крилами.
«Сова? Знову? Тобто… все ще?» − ошелешено волає вона у мене в голові.
– Я зараз… діадему… треба знову одягнути, – кидаюся назад до дверей і налітаю на Сенда.
− Що трапилося. Ти кричала ... − починає він, обхоплюючи мене за талію і притискаючи до себе. І тут же замовкає, теж дивлячись на Бріенн. − Вона що, знову сова?
− Так, як бачиш. Треба терміново спробувати знову надіти на неї артефакт, може він ще подіє... − белькочу я, намагаючись обійти нареченого і вибігти з кімнати. Озираюся на сестру, яка в паніці щось кричить про свої людські плани та несправедливість світобудови.
І тут вона зненацька злітає в повітря, перекинувшись, скручується в грудку, і той раптово вибухає цілою хмарою пташиного пуху. Зойкнувши від жаху, я кидаюся назад до сестри. І в повному шоці бачу як разом із дощем із пір'я на ліжко падає моя Брі. Знову в людській подобі. І знову гола.
− Мірі? – дивиться на мене приголомшено. – Я хто… тепер?
− Людина, − схлипую, кидаючись її обіймати. − Людина. Але була совою. Що це було? Як це можливо? Ти щось робила?
– Я спала… і бачила сни… про політ, – хрипло зізнається сестра. — І думала... що сумуватиму за небом.
− Кхм, − доноситься від дверей збентежене покашлювання Сенда. − А зараз, коли назад перетворилася, хотіла стати людиною?
− Звісно... хотіла, − схлипує Брі одночасно жалібно та роздратовано.
А я повертаюся до свого нареченого, який цього разу демонстративно дивиться у завішане вікно, щоб не побачити, бува, чого зайвого.
− Ти знаєш, чому це сталося? − питаю з надією.
– Здогадуюсь. Здається, артефакт вирішив, що твоя сестра вже не лише людина, але й трішки сова.
