Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Головну умову ти вже виконала. Стала моєю нареченою й отримала артефакт від мене в дар на законних підставах, – заспокоює мене Сенд. – І час зараз цілком відповідний. Тож просто візьми діадему й одягни на Бріенн, всіма думками сконцентрувавшись на бажанні повернути своїй сестрі справжній вигляд. І якщо це можливо, артефакт твоє бажання виконає.

− А якщо ні? – крижана голочка страху знову впивається у серце.

«Мірі, припиняй вже! − роздратовано змахує крилами Брі і, перевалюючись з ноги на ногу, прямує до мене. – Якщо ні, то так й буде. Не спробуємо, не дізнаємося».

Вона має рацію. Досить уже дурнею мучитися.

Зробивши глибокий вдих, я акуратно беру з підставки діадему.

Повертаюся до Бріенн.

− Готова?

− Ух-ух, − згідно кліпає.

Ну що ж… Боги, аби лиш вийшло.

Опустившись навколішки поруч із сестрою, я всією душею закликаю до артефакту, благаючи його повернути моїй Брі справжній образ. Налаштовуюся деякий час. І ледве дихаючи, повільно опускаю золотий вінець їй на голову.

Ми завмираємо, вдивляючись одна одній в очі.

Минає хвилина, дві… серце починає збиватися з ритму, нутрощі зводить болісна судома… Ну ж бо! Будь ласка.

І раптом Бріенн закидає голову з пронизливим криком. Закочує очі, стовбурчить пір'я, ляскаючи крилами по підлозі. І, завалившись на спину, починає битися, немов у припадкку, чи невидимих тенетах.

− Брі, − сіпаюся я до неї, але мене перехоплюють сильні руки, відтягуючи назад і притискаючи спиною до чоловічих грудей.

− Тс-с-с, не заважай. Вона має пройти через це, − заспокійливо бурмоче мені Сенд на вухо.

Але як же… Вона ж… Їй боляче!

Плачучи й кусаючи до крові губи, я тепер змушена безпорадно дивитися, як на підлозі корчиться в агонії моя рідна сестра, перевтілюючись назад з птаха в людину після шести років, проведених під дією прокляття. І ловлю себе на напівбожевільній думці, що зараз ми спостерігаємо практично її друге народження.

Пташине тіло, ніби збільшується, деформується, скручуючись у тугий клубок, що шумно дихає, голова ховається під крилами. Здається, що пір'я стає все більше і більше. Воно густо покриває її всю, ховаючи контури. І ця сіро-біла кучугура раптом починає ще рости. Пташині хрипи стають людськими стогонами.

Невже... О боги!

− Брі? − кличу я приголомшено.

У відповідь чую новий болісний стогін. Хрипкий. Але цілком людський. Гірка з пір'я ворушиться і тремтить, починаючи обсипатися, і тепер на підлозі замість птаха лежить оголена дівчина, наче снігом, припорошена сіро-білим пташиним пухом.

− Відверніться, − пошепки гаркаю на обох Арджанів. І, вирвавшись із хватки Сенда, стрімголов кидаюся до сестри. Обіймаю тремтячі плечі, пригортаючи її до себе і притискаючись губами до гарячого чола. І більше не стримую щасливих сліз.

− Мила моя, хороша. Ти повернулася. Ти знову людина, − бурмочу, гладячи худеньку спину. Цілую скуйовджену маківку, ледь не поранившись об діадему, про яку встигла вже забути. Притискаю тремтячу сестру до себе так сильно, як тільки можу.

Боги, це сталося. Ми змогли. Прокляття зникло. Тепер все буде гаразд.

Мого плеча торкається чиясь рука.

− Мірі, візьми.

Озирнувшись, я бачу, як Сенд, демонстративно дивлячись у стелю, простягає мені свій жакет.

− Дякую.

Піднявши Бріенн, я, як можу, загортаю її в одяг із чоловічого плеча. Жакет Сенда довгий, а сестра у мене мініатюрна. Здається, ніби вона взагалі не змінилася, так і залишившись сімнадцятирічною дівчинкою. Тож її наготу мені вдається прикрити без проблем.

− Потрібно віднести її нагору і покликати лікаря, нехай огляне, − видає слушну думку мій наречений. – Дозволиш, я допоможу?

− Так, звичайно, − киваю, шморгнувши носом. − Буду дуже вдячна.

Відпускати Брі зі своїх рук мені не хочеться. Здається, що варто тільки відсторониться і вона знову зникне, або перетвориться на птаху. Але Сенд має рацію, про неї потрібно подбати.

Обійшовши мене, він присідає поряд і обережно забирає сестру з моїх обіймів. Піднімає її, дбайливо притискаючи до грудей.

− Мік, допоможи Мірі, − кидає виразний погляд на сина.

І невдовзі ми вже вчотирьох виходимо з малої зали, де стільки всього неймовірного трапилося за минулу добу. У вестибюлі натикаємося на Ороїця, і Сенд одразу велить своєму камердинеру привести лікаря у світанкову гостьову кімнату

Дорогою на другий поверх я дізнаюся, що лікаря доставили в маєток ще пару годин тому, для мене. Виявляється, це він прописав мені те гидке зілля.

Тож герцог завбачливо вирішив поки що нікуди лікаря не відпускати. На випадок, якщо знову стане потрібен.

От і знадобився.