Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

«Прокидайся, Мірі, − наполегливо свербить у моїй голові голос сестри. − Прокидайся, кому кажу? Ти ж мене ніби розчакловувати збиралася. Передумала, чи що?»

− Збиралася, так, − бурмочу, намагаючись видертися з липкої трясовини всепоглинущої втоми. – Не передумала. Зараз.

Боги, що ж так голова розколюється? Здається, трісне зараз.

І тут же я невиразно відчуваю, як мого онімілого обличчя торкається чиясь долоня. Забравши волосся за вухо, ковзає на потилицю, і підіймає з подушки цю саму, болючу, голову.

− Випий, маленька, − до губ притискається щось холодне, здається, край склянки. У рот ллється холодна рідина, змушуючи подавитися від неприємного гіркого смаку.

«От-от. Краще прокидайся по-хорошому. А то твій наречений вже купу садистських способів придумав, як тебе розбудити», – продовжує вигулювати свою в’їдливість Бріенн.

Закашлявшись, я дійсно розплющую очі, водночас намагаючись відбитися від свого «садиста» нареченого.

− Тс-с-с, − відклавши кудись убік склянку з підозрілим зеленуватим зіллям, Сенд пригортає мене у свої обійми. − Нарешті ти прокинулася. Не уявляєш, як я злякався за тебе. Ніколи більше нікуди не пущу одну.

Тепер я реально побоююся, що у мене ребра тріснуть, так він стискає мене у своїх руках. І приходжу до невтішного висновку, що тіло у мене болить не менше ніж голова. Немов табун коней по мені потоптався.

– Легше… будь ласка. Я дихати... не можу, − вичавлюю з себе хрипко, дряпаючи широку спину.

− Вибач, маленька, − хватка слабшає, але з обіймів мене навіть не думають випускати.

Та я й сама вже не хочу. Як повітря в легені, так у мою свідомість вриваються спогади про те, що трапилося. Ляльковод… його наказ… мій опір… Сенд… їхній поєдинок. Бріенн, яку я закинула в портал.

А потім всепоглинуще, болюче відчуття вільного падіння, коли всі тенета, що зв'язували мене роками, раптом зникли.

– Ляльковод… він… – хриплю.

− Мертвий. Ти вільна. Від нього. А від мене ні. Ми одружимося, як тільки ти прийдеш до тями.

Боги. Сенд такий… Сенд. І чому мене це так сильно розчулює? Мабуть, я також ненормальна.

– Угу. А навіщо ж чекати, доки я буду у тверезій свідомості? Чому б не провернути все, поки я не можу збагнути, куди тікати? − пирхаю в'їдливо, трохи приходячи до тями.

− Не спокушуй мене, жінко. І що означає «тікати»? Я кохаю тебе, ти кохаєш мене. Навіщо тобі кудись тікати?

– Кохаєш? − у мене від шоку навіть свідомість повністю прояснюється. Оце так одкровення!

Завмерши в його обіймах, я через мить все-таки відсторонююся, щоб зазирнути в золотисто-зелені очі.

− А ти так досі й не зрозуміла? – посміхається Сенд, іронічно мружачись. − Така розумна і така нездогадлива. Став би я бігати за тією, до якої нічого не відчуваю.

− Ну-у-у, може, у тебе така звичка. Бігати за своїми коханками, − бурмочу зніяковіло. − Мене тут намагалися переконати, що ти одну вже так згубив.

– А ти взяла і повірила? – похмурнішає герцог. Забирає руки з моєї талії.

– Ні. Але питання в мене до тебе є, – з викликом скидаю підборіддя. − Якщо вже ти так категорично налаштований за першої ж нагоди відвести мене до вівтаря, гадаю, я маю право знати, ким була мати Мікеля, і що між вами насправді сталося. Хоча б для того, щоб не потрапляти більше у подібні ситуації, коли тебе намагаються очорнити у моїх очах, а я не знаю, як усе було насправді.

Видихнувшись після такого довгого монологу, з побоюванням дивлюся на похмурого Сенда. Підозрюю, ця тема для нього більш ніж неприємна і, напевно, не з тих, які він хотів би зараз обговорювати.

− Якщо вже в нас зайшла розмова про наші помилки минулого, − поворухнувши щільно стиснутими губами, через невелику паузу починає він. − Думаю, буде справедливо, якщо і ти мені дещо поясниш.

− Ух-ух! – встряє між нами Бріенн, перелетівши на ліжко й замахавши крилами.

«Незручно відривати вас від сімейних розбірок. Але йоельська ніч не нескінченна. А в мене вже плани з'явилися, що я робитиму, коли нарешті знову стану людиною», – сердито бурчить сестра.

− Котра година? − нажахано округляю я очі.

− Злегка за опівніч, − заспокоює мене Сенд. − Все гаразд, ти встигаєш, − кидає він виразний погляд на Брі.

«Йому легко казати, – пирхає сестра. – Це не він шість років у пір'ї ходив».

− Прокляття, − бурмочу, зі стражданням поморщившись. Вибираюся з обіймів нареченого. − Вибач, Брі. Так, звісно, ми зараз же підемо й доведемо справу до кінця. Сенде, дозволь мені встати, будь ласка. А що як чим ближче ранок, тим менше у нас шансів зняти прокляття? Моя сестра і так уже надто довго була птахом. Не можна зволікати більше ні секунди. Поговорімо пізніше, гаразд. Я розповім тобі все, що хочеш знати. Адже нарешті можу це зробити.

− Стривай, − стискає він мою руку, утримуючи на місці. – Спочатку допий відновлювальне зілля, – киває на склянку із зеленою гидотою.

Так ось що це було? Мій наречений тепер виглядає так, ніби готовий силоміць залити в мене це зілля, якщо я відмовлюся. І в іншій ситуації я б напевно піддражнила його, трохи покапризувавши. Бо воно реально гидке. І мені подобається його дражнити. Але зараз на це явно нема часу.

− Гаразд, − киваю. І, взявши склянку зі столика, одним махом спорожняю його вміст. – Ось, випила, – морщуся. – Тепер дозволь мені підвестися, спуститися вниз і взяти діадему.

− Розумничка, − вдоволено посміхається Сенд. − Ходи сюди, − замість того, щоб відпустити, він підіймається і спритно підхоплює мене на руки. Після цього рішуче прямує до дверей. − Давай, не перевірятимемо, де саме ти звалишся, намагаючись дістатися туди самостійно. Брі, за мною.

У будинку панують приємна тиша та затишна напівтемрява. У коридорах приглушено горять світильники, ніде нікого не видно і не чути. Напевно, всі вже сплять, попри святкову ніч. Бріенн, не чекаючи нас, сірою тінню проноситься коридором і летить на перший поверх.