Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Лікар, оглянувши Бріенн, запевнив, що вона практично здорова. Тільки організм сильно дестабілізований та ослаблений після такого складного магічного перетворення, але це згодом має пройти. Виписав зміцнювальну та відновлювальну мікстури, порекомендував і мені більше відпочивати після таких нервових та фізичних перенавантажень, і залишив нас самих.
Сенд викликав двох покоївок, і ми з дівчатами втрьох допомогли Брі покупатися й одягнутися в теплу фланелеву сорочку. Потім я дбайливо розчесала її зваляне й сплутане волосся, допомагаючи собі магією, поки воно не перетворилося на блискучу темну хвилю локонів. Мене дуже турбувало те, що сестра весь час сиділа мовчки, дивилася на все великими, приголомшеними, напівбожевільними очима і здригалася від кожного необережного руху.
Доводилося щохвилини собі нагадувати, що після шести років у пташиній подобі їй напевно дуже складно усвідомити себе людиною. Напевно, їй весь навколишній світ здається зовсім незвичним, що вже говорити про власні відчуття.
І тільки коли я допомогла їй лягти в ліжко, дбайливо підіткнувши ковдру, Брі усвідомлено сама потяглася до мене, доторкнувшись тремтячими пальчиками до руки.
− Мі-рі, − видихнула хрипко і ніби невпевнено. Вимучуючи кожен звук.
Наче згадуючи, як це взагалі − говорити.
− Так, моя хороша? − усміхнулася я, ледве не забувши, як дихати.
− Дя-ку-ю, − здригнулися бліді губи.
− Для тебе все що завгодно, − стиснула я її долоню, відчуваючи, що знову ось-ось розплачуся.
Затихнувши, сестра ще трохи полежала, прикривши стомлені очі, і нарешті заснула тихим, спокійним сном. Навіть калачиком згорнулася, як робила колись у дитинстві.
Минуло вже, напевно, близько пів години після цього. А може, й більше. Я все ще сиджу поруч, не в змозі піти від неї й залишити одну. Тримаю в руці тонкі пальці. Не можу надивитись на рідне обличчя. Дійсно таке ж юне, яким воно було до її перетворення. Здається, життя дає моїй сестричці другий шанс. Можна прожити все інакше. Сподіваюся, тепер вона розпорядиться своєю долею набагато розумніше. А я намагатимусь допомогти. І підтримаю у всьому. Головне, щоб у неї все налагодилося.
Від споглядання сплячої Брі мене відволікає тихий стукіт. Повернувши голову, бачу, як прочиняються двері й в кімнату заглядає Сенд.
− Спить? − запитує одними губами.
Кивнувши у відповідь, я плавно підводжуся з ліжка і тихенько йду до нього.
− Ходімо зі мною, − схопивши за руку, Сенд уже звично притягує мене у свої обійми.
− Але... − я безпорадно озираюсь на сестру.
− Вона нікуди не дінеться. І спати після зілля, швидше за все, буде довго. До ранку щонайменше. Ходімо, там Мік наполягає на пізній святковій вечері. Сімейній, – виразно дивиться на мене наречений. − Даремно її готували, чи що?
Проти таких аргументів справді не попреш.
− Добре, − дозволяю я Сенду вивести мене з кімнати Брі.
Безшумно зачинивши двері, він виводить мене в коридор.
− Як ти сама? − запитує, коли ми відходимо від гостьових покоїв на достатню відстань, щоб говорити вільніше. − Слабкість пройшла?
Нахмурившись, прислухаюся до себе.
− А знаєш, так, − зізнаюся з дещицею здивування. – Мені зараз… добре. Трохи знервована через все, що сталося, але це дрібниці. Я вже не пам'ятаю, коли відчувала себе такою легкою і… вільною. Можливо, навіть ніколи.
− М-м-м, це чудово, − потягнувши мою руку до себе, він цілує кінчики пальців. – Отже, наші заручини більше не здаються тобі… обтяжливими?
− Хм, − кидаю на нього уважний погляд. − Ну ти ж сам казав, що я кохаю тебе, ти мене, і таке інше...
− Казав. Але ти ніяк не підтвердила, що мої висновки щодо твоїх почуттів вірні, − зауважує він рівним тоном.
Невже він у цьому ще сумнівається? А здавався таким впевненим. Самовпевненим навіть.
− Але ж і не заперечувала, − хмикаю.
− Вірно. Але знаєш… мабуть, я б теж не відмовився почути від тебе відповідь на те запитання, яке ти поставила мені, – дивиться він на мене скоса. − Кохаєш? Мене, я маю на увазі, звісно.
Зупинившись, я змушую його завмерти на місці. Повертаю до себе. І, піднявшись навшпиньки, цілую похмуро стиснуті губи.
− Кохаю. Саме тебе. Тільки тебе. Як свого чоловіка, зрозуміло. Бо ще я люблю свою сестру. І свого майбутнього пасинка. Але ж це інше… і…
− Я зрозумів, − Сенд притискає палець до моїх губ. Усміхається кривуватою усмішкою, демонструючи чарівну ямку на щоці. – І не претендую на те, щоб бути єдиною близькою людиною у твоєму житті. Мені достатньо бути твоїм коханим та єдиним чоловіком.
− Ти вже таким є, − муркочу, грайливо прикусивши його за палець. – Я більше нікого не хочу. Тільки тебе.
Низько загарчавши, він стискає мою талію. Шумно втягує повітря. Забравши руку, ловить губами губи.
− Не спокушай, солодка. Інакше до Мікеля та влаштованої ним вечері ми так і не дістанемося, – вуркоче, зриваючи короткий жадібний поцілунок.
− О, ні-ні, ходімо до Мікеля. Думаю, нам усім потрібна ця святкова вечеря, − посміхнувшись, я рішуче відсторонююся, переплітаю наші пальці й тягну його далі коридором.
Мікеля ми знаходимо в тому самому залі, де стоїть ялинка. Тут досі діють мої заклинання, і з темної стелі, що зображує нічне небо, сиплеться мерехтливий сніг, що тане за метр від підлоги. А біля одного з камінів, прикрашених запашними гірляндами з гілок, стоїть круглий стіл і три крісла навколо нього, великі, м'які та дуже зручні на вигляд. Осторонь виструнчилися високі свічники з безліччю свічок. Поставлено два диванчики, на підлогу кинуто шкури.
Хтось дуже постарався створити затишну та святкову атмосферу. Швидше за все, організацією всього цього займався не один Мікель, а й дехто доросліший допомагав.
Мій майбутній пасинок чекає, розвалившись в одному з крісел. Побачивши нас, він вмить випростується і з радісною усмішкою підіймається назустріч.
− Батьку все-таки вдалося виманити тебе від сплячої Бріенн?
