Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

О боги.

− Тож... як бачиш, я рятую тебе від справжнього монстра, здатного в приступі ревнощів убити навіть свою вагітну кохану, − із садистською насолодою добиває мене Ляльковод.

Цього не може бути. Просто не може. Сенд не такий.

Я сама не помічаю, що мотаю головою, як заведена, повторюючи ці слова.

− Він не такий. Ти брешеш.

− Саме такий, − продовжуючи вдавати співчуття, киває Влодек і йде до мене, розкинувши руки, ніби збирається обійняти.

Я інстинктивно відскакую на кілька кроків. Він роздратовано загарчавши, ступає слідом і раптом різко завмирає, коли на площі лунає ще один голос. 

− Забери від неї руки.

Сенд. Він уже тут. Раніше, ніж я очікувала.

Що він творить? Де решта?

Різко видихнувши, я роблю ще кілька кроків назад, щоб у Влодека не виникла спокуса прикритися мною. І з кожним кроком все виразніше відчуваю, як спадає з мене тяжка навала чужої омани. Бісів Ляльковод! Так намагався мене швидко переконати, що навіть не намагався замаскувати свій вплив. І це найвагоміший аргумент не вірити жодному його слову. Чи мені не знати, як він уміє грати словами й сенсами, вміло сплітаючи правду і брехню, щоб маніпулювати своїми жертвами.

Мій герцог, звісно, далеко не святий, і, напевно, у нього знайдеться не один скелет у шафі, але свого сина він точно не вбивав. Не знаю, що трапилося з матір'ю Мікеля, але сам він живий, здоровий і навіть вельми непогано вихований.

− Яка несподівана зустріч. Доброго вечора, ваша світлість. Чим можу бути корисний? − розпливається у награно привітній усмішці Влодек, стрільнувши в мене примруженим недобрим поглядом. Розуміє, що просто схопити тепер не вдасться. І напевно спробує втекти, щоб перегрупувати сили. Він не з тих, хто без потреби йде на пряму конфронтацію.

І дійсно. Наметаним оком я помічаю, як він рукою дає сигнал своїм людям залишатися на місцях. І ті мовчазними тінями ховаються між будинками, вичікуючи. А сам Ляльковод явно намагається відкрити портал.

− Не гай даремно час. У тебе нічого не вийде, − з похмурою насмішкою в голосі повідомляє Сенд. Іде до мене, здається. Я чую, як позаду мене скрипить сніг під його ногами.

Мені до нестями хочеться озирнутися і переконатися, що він не один з'явився. Але боюся випустити з поля зору свого ворога. Загнаний у кут щур вдвічі небезпечніший.

– Не розумію, про що ви, ваша світлість, – усмішка Влодека тепер схожа на вискал. – Я тут у винятково мирних цілях. Ось прийшов на зустріч зі своєю колишньою коханою, сподіваючись налагодити наші стосунки, повернути колишні почуття.

− І тому притяг із собою цілу зграю своїх шавок? − Герцог виходить вперед, закриваючи мене собою.

− Часи зараз небезпечні, − Ляльковод знизує плечима.

− Розумію. Для злочинців-втікачів вони небезпечніші вдвічі. Особливо на моїй території. Граф Влодек Габжі, ви заарештовані. Опиратися не у ваших інтересах.

Обличчя Ляльковода перекошує, миттю стираючи доброзичливу маску, і він різко змахує рукою, накриваючи себе щитом і віддаючи своїм найманцям новий наказ. Вбити.

Але щось іде не так. Тіней між будинками стає більше. І замість того, щоб кинутись на нас із Сендом, вони схльостуються між собою. Все-таки він прийшов не один.

От тепер я помічаю в очах Влодека страх. Прислухаючись до звуків бою, що лунають з усіх боків, брязкоту зброї, звіриного рику, він явно намагається знайти вихід. І знаходить його, як йому здається.

− Отже, все-таки вирішила мене зрадити, Мірі. А як  же сестра? – скидає він погляд на мене. Піднімає іншу руку, демонструючи кістяний артефакт, якими люблять користуватися деякі чаклуни. − Мені достатньо подати сигнал і твоїй любій сові скрутять шию. Тож… підійди до мене зараз же.

Гидкі пута обітниць, що зв'язують мене, штовхають у спину, змушують зробити крок, потім ще один... Ноги буквально гудуть від нелюдського напруження. Кулак на серці стискається сильніше, впиваючись гострими пазурами. Не знаю, звідки беруться сили зупинитися. Але я це роблю. Тремтячи від болю і нудоти.

Сенд обіцяв, що вони вирішать проблему з чаклуном… Але… як же мені страшно…

− Стій на місці, Мірі, − велить він жорстко.

Я стою. Згоряючи зсередини. Але я вже проходила через це. Непослух приносить значно менше болю, ніж свідома спроба розповісти комусь секрети свого господаря. Тож витримаю.

− Невже ви змусите свою коханку відмовитися від єдиної близької їй істоти, герцогу? Завдасте їй болю та страждання? Ай-ай-ай, як нешляхетно, − знущається Влодек. − Міріам, крихітко, ти ж знаєш. Зі мною жарти погані. Не змушуй мене вживати до тебе жорстких заходів.

З цими словами він починає стискати кулак. І застережливий тріск артефакту звучить для мене оглушливо гучно, перевертаючи всі нутрощі, зав'язуючи їх у вузол.

А якщо в них не вийшло? Якщо Брі все ще у того чаклуна? Якщо Даміан не встиг із ним зв'язатися?

− Сенде? – шепочу жалібно.

− Все гаразд, маленька. Вір мені, – відповідає він.

Якось я вже довірилася, чоловікові, який обіцяв мені захист і допомогу. І цим на довгі роки зв'язала себе по руках та ногах, повністю втративши свободу. Зараз, коли на кону стоїть життя сестри, знову довіритись комусь дуже складно. Складно не сумніватися, не згадувати слова Ляльковода, не тремтіти від страху, що знову роблю непоправну помилку.

Але Сенд не Влодек. Він не такий. Навіть спіймавши мене на спробі його пограбувати, навіть отримавши наді мною повну владу, він волів клятвено обіцяти мені допомогу замість того, щоб покарати. А потім ще й подарував безцінний сімейний артефакт, демонструючи, що дійсно вірить мені. Хіба я можу відповісти йому чимось іншим?

Зустрівшись поглядом з Ляльководом, я з викликом скидаю підборіддя і залишаюся на місці.

− Ну що ж, − вискалюється той. − Ти сама винна.

І стискає в кулаку кістяний сигнальний артефакт.

Смикнувшись, я стискаю в кулаках спідницю. Закушую губу, намагаючись подолати нестримну паніку.