Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Як ви врятували її від чаклуна? − піднімаю погляд на свого майбутнього чоловіка.

− Дуже просто. Даміан через своїх шпигунів вийшов на нього, домовився про зустріч і переконав чаклуна відпустити її.

− Просто переконав? – недовірливо здіймаю брови. − А той просто взяв і погодився?

− Уяви собі, так. Наскільки я зрозумів, цей тип мав свої, особисті мотиви й свою власну гру. Він навіть натякнув Даміану, що готовий допомогти нам стягнути борги з Ляльковода, оскільки й сам дуже зацікавлений у відновленні справедливості. І в тому, щоб усі, кого той тримає на гачку, здобули свободу. А ще запевнив, що шкодити твоїй сестрі не збирався, як і віддавати її графу. І хотів лише провчити за те, як вона обійшлася з ним.

Тобто за те, що при втечі порізала йому обличчя пазурами? Ну так, тут би будь-хто захотів помститися.

Дивно, що відпустив.

Взагалі все це звучить дещо дивно. Але, судячи з того, що я бачила у спогадах Брі, той чаклун справді ще той дивак. Може, це ще хтось із безлічі ворогів Ляльковода. І, погодившись виконати замовлення Влодека, він таким чином підбирався до нього ближче. Цікаво, що чаклун тоді виграв від ситуації, якщо так просто відступився і нічого не зажадав натомість? Кого намагався звільнити з-під впливу Ляльковода?

Поки я ламаю над цим голову, Сенд встигає разом зі мною спуститися на перший поверх і тепер прямує до зачинених дверей того самого залу, в якому ми уклали заручини. У вестибюлі майже не горять світильники, зате Брі світить своїми величезними очима, сівши на плече однієї зі статуй.

А позаду на сходах раптово чуються поспішні кроки.

− Батьку, Міріам? Це ви? – гукає нас Мікель.

− Ми, − лаконічно відповідає Сенд, штовхаючи плечима двері до малої зали.

Виглянувши з-за його плеча, я бачу свого майбутнього пасинка, котрий поспішно наздоганяє нас із занепокоєним виглядом. І тут же заплющуюсь, коли мене обдає вітром від крил Бріенн, що влітає за нами.

− Та зачекайте ви, − захеканий Мікель теж вбігає до зали. − Мені хтось розповість нарешті, чим там у вас все закінчилося?

− Закінчилося тим, чим і повинно було закінчитися, − бурчить Сенд, ставлячи мене на ноги біля постаменту з діадемою. − Смертю покидька.

Притримує за талію, дозволяючи відновити рівновагу. А це складно. Мене й досі хитає, як п'яну.

− Міріам, з тобою все гаразд? – стурбовано дивиться на мене Мік. − Батько не пустив мене до тебе. А лікар мовчить.

− Так. Все гаразд. Вже гаразд. Просто відкат після всього, – посміхаюся йому заспокійливо.

− Ляльковод намагався її зламати та змусити до покори. Наша Мірі продемонструвала свою коронну впертість і вистояла проти його наказу. Ось мені й довелося її відкачувати після всього.

− Мені це здається, чи я справді чую у твоєму голосі осуд? – підіймаю на нього підозрілий погляд. – Він хотів використати мене як живий щит проти тебе. Звісно, я чинила опір його наказу.

− Не засуджую. Навіть можу зрозуміти. Але вважаю, що це була необов'язкова жертва з твого боку. Я б його вбив раніше, ніж ти б наблизилася.

− Звідки мені було це знати? – спалахую, як сірник. – Я намагалася зробити як краще. − Відштовхнувши цього нестерпного типа, відходжу на кілька кроків, обурено пирхаючи.

І тут же потрапляю в люблячі обійми другого Арджана.

− Не гнівайся на батька, Міріам, − міцно стискає мене Мікель. Зі сміхом цмокає в маківку і за плечі повертає обличчям до свого похмурого батька. − Подивися, він же місця собі не знаходить через те, що ти взагалі пішла туди й постраждала. Напевно, вже догризає себе почуттям провини, що не вберіг тебе.

Все ще ображено хмурячись, я все-таки підіймаю погляд на Сенда. Він теж стоїть похмурий, дивиться на мене спідлоба. І справді виглядає... дуже засмученим.

− Як він міг мене туди не пустити? Не втримав би. Якби я не з'явилася, Ляльковод одразу почув би, що пастка стуляється і втік би звідти миттєво, – зауважую рівним тоном.

− І тоді ще довго шантажував би тебе, змушуючи діяти проти твоєї волі, − роздратовано бурчить Сендоа. − Я все це чудово розумію. Саме цими аргументами ти мене й переконала відпустити тебе в Ґулем на зустріч із цією мерзотою. Але це не заважає мені шкодувати, що я не спрацював швидше і чіткіше, дозволивши йому тим самим завдати тобі шкоди. Вибач, Мік правий. Злюся я на себе, а не на тебе.

− Ось, бачите. Не треба сваритись. Все добре скінчилося. Ви просто створені одне для одного і жити вам тепер доведеться разом довго і щасливо. З купою миленьких діточок, − вдоволено тягне мій хитрозроблений пасинок, підштовхуючи назад до свого батька.

От… от… Арджани.

− Ну-у-у, насправді ще не зовсім все закінчилося, − посміхається Сенд, пригортаючи мене назад до своїх обіймів. І киває на насуплену Бріенн, що мовчки чекає, поки ми про неї згадаємо. – Нумо. Знімай уже з неї прокляття. Впевнений, твоїй сестрі також дуже хочеться висловитися. Так щоб не тільки ти її чула.

«Хочеться, хочеться», – глузливо ухкає Брі.

Ох. Від усвідомлення доленосності цього довгоочікуваного моменту, у мене навіть голова починає паморочитися.

Невже це справді з нами зараз відбувається? Після стількох старань, поневірянь, стількох років…

Стиснувши підбадьорливо мої плечі, Сенд відсторонюється і починає мовчки знімати захисні заклинання з купола над фамільним артефактом. Шар за шаром розплутує всі пастки. І нарешті піднімає скляний ковпак.

− Прошу, − відступає вбік і з запрошенням киває мені на діадему, що яскраво мерехтить у світлі магічних світильників.

Відчуваючи, як у мене починають потіти долоні від хвилювання, судомно витираю їх об свої м'яті й вже давно не чисті штани. Я досі одягнена в те саме, в чому зустрічалася з Ляльководом. Сенд із мене тільки верхній одяг зняв.

− А-а-а… мені часом не потрібно вдатися до якихось спеціальних ритуалів, чи якісь особливі умови виконати, щоб вона мене послухалася? − питаю, нерішуче підступаючи до постаменту.