Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Він чекає на мене на площі, як і обіцяв. Стоїть біля замерзлого фонтану, засипаного снігом. У звичному для мене образі бранагільського аристократа, графа Влодека Габжі.

Потираючи сверблячу долоню, я мовчки ступаю з порталу. Вітер відразу зриває з голови каптур, обсипаючи волосся колючим снігом. Забирається морозом під комір. Зупинившись, обводжу уважним поглядом околиці, відзначаючи кілька темних фігур, що ховаються в тінях. Як і очікувалося.

Ляльковод не ризикнув прийти без своїх маріонеток? Це так схоже на Влодека. Він завжди вважав за краще загрібати жар чужими руками. За що й поплатився, коли король Бранагіля всю провину за їхні спільні злочини звалив на свого ручного пса, аби хоч якось оббілити своє ім'я у міжнародних політичних колах. Тільки підозрюю, що й королю Ізідору зрештою не уникнути відповідальності за свої злочини. Занадто багато ворогів він нажив, і далеко не всі з них покладаються лише на правосуддя. Той самий князь вовків, наприклад...

− Запізнюєшся, крихітко, − шкіриться Ляльковод у недобрій посмішці, окидаючи мене примруженим поглядом. − Я послав тобі сигнал майже чверть години тому. Ти ж знаєш, мій терпець далеко не безмежний. Чи тобі подобається бути покараною?

Від огиди хочеться плюватися. Але доводиться тримати обличчя. Принаймні на деякий час.

− Мені потрібен був час, щоб непомітно піти й замести свої сліди, − пояснюю, кутаючись у кожушок. Морщуся, коли все ще запалена мітка на долоні торкається припорошеного снігом хутра. Ненавиджу це. Відчувати себе затаврованою худобою, за якою з'явився господар.

Але душу гріє усвідомлення – це востаннє.

− Невже вибратися з ліжка Арджана було так складно? – глумливо реготнувши, Влодек скидає руку і манить мене пальцем. − Іди до мене, Міріам.

Це звучить майже як «до ноги», звично дряпаючи й змушуючи внутрішньо наїжачитися. Але я змушую себе мовчки зробити кілька кроків, наближаючись до нього. Зупиняюся за метр, вдивляючись в обличчя свого ворога.

− Виглядаєш пошарпаним, − зауважую недбало. – Життя на втіках дається нелегко, Влодеку?

Тут я анітрохи не перебільшую. При всіх своїх вміннях він все одно більше не справляє того враження лощеного аристократа, яким міг похизуватися навіть під час нашої останньої зустрічі. Одяг на ньому, хоч і дорогий, але явно заношений. У рухах виникла нервозність. А в погляді злість загнаного в кут щура.

Карі очі звужуються, спалахнувши жовчною злістю.

− Нариваєшся, крихітко. Краще прикуси свій отруйний язичок, якщо не хочеш гірко пошкодувати, − цідить крізь зуби.

− Як скажеш, − кидаю сухо. – Ти покликав. Я прийшла. Де моя сестра?

− Вона в надійних руках одного мого знайомого, − на обличчя Ляльковода повертається самовдоволена усмішка. − Роби, як велю, і я дозволю тобі її побачити.

Теж знайома пісня. Шантаж, погрози, обіцянки…

– Так не годиться, – хитаю головою. − Ти хоч знаєш, навіщо я приїхала до Арджанора?

Весь секрет його величезного впливу полягав у тому, що Ляльковод зумів створити величезну мережу інформаторів та шпигунів, і знав про все. Інформація для нього – це влада і сила, але водночас і непереборна спокуса. І натяк на мій особистий секрет спрацьовує, як чудовий гачок.

− Думаю, ти мені розповіси, − подається Влодек до мене ближче. − У всіх подробицях.

− Я тут, щоб урятувати Брі. Ти ж мене обдурив щодо того чаклуна. І ми з нею втратили багато дорогоцінного часу. Ця ніч остання, коли ще можна щось зробити. Інакше моя сестра назавжди залишиться птахом. Відпусти нас. Я зроблю, що маю, і вранці повернуся до тебе, – примудряюся я остаточно збити його з пантелику.

Нехай думає, що я тут суто в особистих цілях. Тим паче, що на початку все саме так і було. Тож я не брешу і тим самим не порушую клятвену заборону обманювати свого «начальника».

− Це дуже зворушливо, Мірі, − підтискає він губи. − Ти демонструєш таку самопожертву, стільки зусиль, стільки сестринської любові. Інша на твоєму місці вже давно здалася б. Але ж не ти. Невже спосіб таки знайшовся?

– Так. Відьма Родна підказала. Мені довелося просити допомоги у герцога Арджана, а оскільки розповісти правду, я не могла...

І знову легкого натяку вистачає, щоб він сам додумав, що саме я недомовила. В міру своєї гнилої зіпсованої уяви.

− Ти його спокусила, щоб досягти свого. Як цікаво та підступно. Ти міняєшся, дитинко. Пам'ятаєш раніше, ти навідріз відмовлялася від подібних методів. Цілий бунт влаштувала. Що змінилося?

Ляльковод настільки захопився нашою розмовою, що, здається, навіть не помічає, як змінюється магічний фон над Ґулемом. Саме цього я й домагалася. Ще трохи й мишоловка закриється.

− Ти намагався підкласти мене під мерзенного стариганя, − морщуся гидливо, продовжуючи гру. − Сам би спробував когось спокусити, коли тебе нудить від однієї думки про його дотик.

− Отже, справа була лише у зовнішності? А Арджан тобі сподобався? Ти так за нього боялася, − з вдаваним співчуттям схиляє Влодек голову набік. − Я не здивований. Завжди знав, що тобі подобаються жорсткі коханці.

− С чого ти взяв, що Сендоа саме такий? – ось тут я справді не можу стримати подиву.

− Як? Ти не знаєш, що він убив свою коханку, яка спробувала втекти від нього? – насолоджуючись справленим враженням, видає Влодек. − Сендоа Арджан тоді ще не був герцогом. Бідолашна, рятуючись від свого жорстокого коханця, спробувала попросити захисту у його батька. Кажуть, вона навіть була вагітна. Знаєш, чим усе скінчилося?

Вражена почутим, я заперечно хитаю головою. До горла підкочує грудка. Це не може бути правдою.

− О, ця щемлива історія сталася на зимові свята шістнадцять років тому. Молодий Арджан з'явився в родовий маєток, щоб знайти свою кохану-втікачу. І знайшов її в обіймах свого батька. Ніхто з живих точно не знає, що трапилося потім, але в результаті їх бурхливих з'ясувань відносин маєток згорів майже вщент. Герцог того дня ледве вижив і помер через кілька місяців. А про нещасну зрадницю більше ніхто ніколи й нічого не чув.