Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Чи приймеш ти мене своїм чоловіком та захисником? – виразно скидає він брову. Наче підбурюючи цим питанням.

− Прийму, − киваю з легкою посмішкою.

− Хай буде так, люба моя наречена, − переможно посміхається Сенд і підносить мою руку до губ.

Вимовляє щось незнайомою мені мовою, що бринить дивним тремтінням і відгукується десь глибоко всередині, зачіпаючи потаємні струни душі. А потім раптом надягає на безіменний палець каблучку, що казна-звідки взялася в нього в руках. Точніше, масивний перстень з величезним рубіном в оздоблені розсипу діамантів. І в ту ж мить навколо мене наче гарячий вихор закручується, обпалюючи шкіру і зароджуючи в крові тремтливий жар.

Золотий обідок стискається навколо мого пальця, щільно обхоплюючи його. Скріплюючи наш намір одружитися.

− Ну ось і все, − Сенд із задоволеним виглядом піднімається на ноги і притягує мене до себе. Обіймає за талію, схиляючись до губ. – Тепер тебе в мене ніхто не забере.

Короткий полум'яний поцілунок, що слідує за цим, лягає на мої губи солодким тавром. Тихо видихнувши, я обвиваю його шию руками, відповідаючи, приймаючи всі його обіцянки і даючи свої у відповідь. З боку наших свідків долинають гучні привітання та побажання щастя. Навіть свист.

− Моя, − шепоче Сенд, відсторонюючись і заглядаючи мені в очі.

− Твоя, − відгукується моє серце, відчуваючи, що і на моїх губах з'являється шалена посмішка.

− У мене для тебе є ще один подарунок. Здогадаєшся, який?

Здивовано кліпнувши, я перші пару секунд з нерозумінням дивлюся на нього. А потім до мене починає доходити.

Не може бути.

Він вирішив зробити це просто зараз?

На підтвердження моїх здогадів Сенд відпускає мене і підходить до підставки. Мить і синій оксамит, розшитий сріблом, важким потоком стікає на підлогу. Під ним виявляється скляний ковпак. А під тим, на оксамитовій подушечці лежить витончена діадема.

− Мікель, потримай? – кличе герцог. Проводить долонею над куполом, знімаючи захисні чари. Акуратно піднімає і передає ковпак синові, що підступив ближче.

Не вірячи своїм очам, забувши навіть, як дихати, я мовчки витріщаюся на стародавній артефакт, за яким так довго полювала. Тепер, щоб врятувати сестру, мені залишилося тільки вдягнути на неї цей вінець у потрібний час. Але спочатку визволити пернату дурепу.

Піднявши діадему з подушечки, Сенд прямує до мене. І, зупинившись поряд, знову серйозно дивиться у вічі.

− Я дарую тобі цю родинну коштовність, діадему першої герцогині Арджан, що передається в нашій родині з покоління в покоління. І тим самим нарікаю тебе повноправною господаркою Артефакту Істинної подоби. Користуйся з мудрістю, майбутня герцогиня.

З цими словами він кладе вінець мені на голову, акуратно закріпивши у волоссі. По шкірі пробігає приємний лагідний вітерець магії, що відгукнулася.

− Хм, − відступивши, окидає задумливим поглядом. − Не думав, що ти можеш стати ще гарнішою. Чарівниця, я ж казав. Не впевнений, чи хочу, щоб тебе такою ще хтось побачив. Від охочих вкрасти тебе в мене відбою не буде.

Здивовано насупившись, я кидаю погляд на одне з великих дзеркал, що висять на стінах зали. І завмираю, приголомшено розглядаючи саму себе. Адже це я… здається.

Артефакт мене не сильно перемінив, все-таки я ніякими ілюзіями зараз не користуюся. Але все ж таки я невловимо змінилася. В мені наче якесь внутрішнє світіння з'явилося. І весь образ набув того легкого флеру чужинської, нелюдської, привабливої краси, яка властива нащадкам древніх магічних рас.

Він правий. Не треба більше нікому бачити мою справжню суть. Я і так надто втомилася бути магнітом, що притягує охочих скористатися мною.

− Дякую, Сенде, − посміхаюся, обертаючись назад до нареченого. І обережно знімаю діадему, ховаючи чаклунство, повертаючи собі свій звичайний вигляд. – Не можу висловити словами, наскільки я тобі вдячна. Ти й сам знаєш, скільки це для мене означає. Збережеш її для мене? – простягаю йому вінець назад. Тим самим демонструючи довіру у відповідь.

− Звичайно, − прийнявши в мене артефакт він ставить його назад на подушечку. І знову накриває скляним куполом, повертаючи на місце усі захисні заклинання.

На цьому обряд заручин практично закінчується. Тепер наші свідки отримують можливість підійти та привітати нас. І першим, звісно, до нас прямує Мікель.

− Вітаю, батьку. Я дуже радий за тебе, – обіймає він Сенда. А потім пригортає у свої ведмежі обійми мене: − Вітаю, Міріам. Не можу навіть словами висловити, який я щасливий, що моєю мачухою станеш саме ти.

− І я щаслива, що стану твоєю мачухою, − запевняю щиро, обіймаючи його у відповідь.

Після Міка з привітаннями підходить і Даміан. Бажає обом терпіння та взаєморозуміння у довгому спільному житті. Нагадує, що вони з Асею чекають нас на своє весілля. Після чого покидає маєток порталом, обіцявши надвечір повернутися.

А нас тана Грася, сяючи радісною посмішкою та ямочками на щоках, запрошує за святковий стіл. Здається, наші заручини справді стали для всіх мешканців цього особняка справжнім святом. Усі домашні щиро радіють, що їхній герцог нарешті знайшов свою обраницю і вирішив одружитися.

Добре, що вони не знають, які проблеми він собі знайшов разом із нареченою.

Але до вечора ще далеко. І я змушую себе на якийсь час забути про майбутню зустріч із Ляльководом. Сенд обіцяв, що все буде гаразд. Отже, так і буде. Мусить і в моєму житті колись статися диво.