Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

З цими словами обіймає за плечі і таки веде до дому.

На ґанку я озираюсь назад. Дивлюся в сизе небо. І знову кличу. Відповіді немає.

У вестибюлі ми натикаємося на тану Родіку. Економка, в дорожній вовняній сукні, з теплим пальто у руках, радісно посміхається нам, граючи ямочками на рум'яних щоках.

Вона кудись зібралася?

І я згадую, що усміхнена і балакуча економка Сенда начебто хотіла до дочки на свята навідатися. Але ж дороги замело. Може, вже прочистили?

− Доброго ранку, лаерде, лаєрі, − вітається вона. − Морозний ранок сьогодні видався, правда? Я вже віддала всі розпорядження, дівчатка виконають усе, як слід. В решті обов’язків мене підмінить Ороїц. А мені вже час. Дорогу розчистили ще вчора увечері.

− Тано Родіка, а може, ви все-таки передумаєте? – похмуро дивиться на неї Сенд.

− Не можу, лаерде, − з винуватим виглядом хитає та головою. − Ви ж обіцяли, що відпустите. Мене донька з онуками чекає. Я обіцяла, що цього року точно відсвяткую Йоель разом із ними. Та й у вас тепер ваша лаері є, вона вже точно і порядок у будинку втримає і свято влаштує, як треба.

Втішно, звісно, що вона такої високої думки про мене, але я тепер сама ні в чому не впевнена. Яке святкування? Мені б вижити.

Після того, як знайшла надію і віру в краще, знову з головою поринути в те, від чого так довго тікала, нестерпно боляче. І мені величезних зусиль вартує не піддаватися тужливому розпачу. Не журитися про те, що не трапилося. Бо ще не все втрачено. Сенд попросив йому довіритися. І я постараюся. Я віритиму. Інакше здурію. На цей раз остаточно.

− Обіцяв, отже, відпущу. Але ж я мусив спробувати вас переконати, – бурчить мій герцог. Кидає задумливий погляд на мене чомусь. Знову дивиться на економку: – Гаразд. Їдьте, якщо так. І візьміть собі на честь свята премію у розмірі місячної платні.

− О, ваша світлість, − економка зворушено притискає руки до грудей. − Не знаю, як вам і віддячити.

– Не затримуйтесь там надовго, – суворо зсуває Сенд брови. – Ви нам тут будете потрібні.

Закривши на цьому тему, веде мене далі до сходів. Ми мовчки долаємо половину з них, і тут він знову раптово зупиняється. Прислухається до чогось, схиливши голову набік.

− Хм, як вчасно, однак. У нас гість, люба, – бурмоче, криво посміхнувшись.

І практично відразу я відчуваю сплеск магії та виникнення просторового розриву десь поряд. Прямо за нами, посеред вестибюля. Портал.

− Хто це? – кидаю стурбований погляд на Сенда.

− Мабуть, перший і єдиний гість на наших заручинах, не рахуючи Міка, − хмикає. – Ходімо, привітаємось, – тягне він мене тепер назад униз, де з порталу вже з'явилася знайома постать.

− Доброго ранку, кузене, − ікласто посміхається князь Даміан Волдхард, якого я сьогодні от взагалі не очікувала побачити. Спостерігає, як ми спускаємось. − Тана Міріам, як ся маєте? До мене дійшли чутки, що ви начебто заміж зібралися.

− Чутки? – оторопіло округляю я очі. Коли це до нього встигли дійти такі чутки?

− Ну, можливо, не чутки, а радше відомості. Якими зі мною поділився сам щасливий наречений. От я і вирішив вас відвідати. І заразом обговорити нашу спільну справу, − посмішка перевертня стає відверто хижою.

− Це ти дуже вдало вирішив, − вдоволено зауважує Сенд, підходячи і простягаючи руку для привітання. Мене він досі ні на крок від себе не відпускає. − У нас якраз нові відомості з'явилися. Наша спільна проблема, виявляється, вирішила перейти до активних дій.

− Он як? – скидає брову князь вовків. Але здивованим при цьому точно не виглядає. – Що ж, цього й слід було чекати. Відчув, гнида, що втрачає цінний кадр, от і заметушився. До речі, мені стало відомо, що на нього один відомий у тіньових колах чаклун тепер періодично працює.

− Птахолов? − видихаю я, перш ніж встигаю себе зупинити.

– Дехто його і так називає, – повільно киває Даміан, зосередивши на мені уважний примружений погляд. – Ви з ним знайомі?

Голочка в серці встромляється ще глибше. І знову застережливо вібрує магія, нагадуючи, наскільки я близька до того, щоб переступити межу. Поки це була лише історія Бріенн, я могла говорити про неї вільно. Зараз, коли йдеться про співпрацю Лільковода з цим чаклуном, останній стає для мене, по суті, забороненою темою. Бісові клятви. Добре, що Сендові я вже розповіла.

− Мірі думає, що він міг упіймати Бріенн, − замість мене відповідає Сенд, вчасно вловивши мій стан. – Але я пропоную переміститися до мого кабінету, перш ніж ми продовжимо розмову. Щоб не обговорювати нашу справу посеред вестибюлю.

Само собою, Даміан погоджується, тож через кілька хвилин ми втрьох вже розташовуємось у просторому, трохи захаращеному книгами та купою пергаментів з магічними розрахунками, кабінеті герцога. Замість того, щоб запропонувати нам зайняти крісла для відвідувачів перед робочим столом, він запрошує нас із князем розташуватися в кріслах біля каміна. І наказавши своєму камердинеру Ороіцу подати чай і легкі закуски, береться, поки ми чекаємо, розповідати про мій кошмар, про те, як я не змогла докликатись Брі, і про чаклуна. А потім ще й свої висновки викладає, зроблені з почутого від мене. Дуже влучні, варто визнати.

Варто йому закінчити, до кабінету якраз стукає Ороїц, що повернувся з чаєм та закусками.

Поки мовчазний камердинер розкладає все на невисокому столику між нами, я намагаюся вирішити складне завдання, як розповісти своїм союзникам більше інформації, але при цьому не нарватися на відкат. Якби справа була тільки в наслідках для мене, я багато чого винесла б, аби допомогти і витягти сестру. Але проблема в тому, що Влодек може відчути порушення цих клятв. І тоді це позначиться на Бріенн. Він її не пожаліє.

Ороїц йде. У кабінеті запановує напружене мовчання.

На мені схрещуються погляди обох чоловіків.

Сенд стискає губи, мружиться, ніби щось обмірковує. І раптом простягає до мене руку.