Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
До ванної кімнати я таки дісталася. Щойно за герцогом зачинилися двері, одразу якось виплуталася з ковдри й, хитаючись, побрела в потрібному напрямку.
Вже коли вмивалася, до мене постукала тана Родіка. Вона вже встигла повернутися, і тепер питала дозволу увійти. Довелося їй відчинити.
− А ось і я, дитинко, − добродушно проворкувала ця літня жіночка, впливаючи в досить просторе приміщення ванної. − Ви ж говорити не можете, тож я постаралася сама вгадати, що вам потрібно. Ось тримайте. Рушники. Свіжі сорочки. В'язані шкарпетки, щоб ваші ніжки не мерзли. Переодягайтесь, а я тим часом поміняю вам постіль на свіжу.
І акуратно вмостивши весь цей стос на столик біля дзеркала, тана Родіка, знову залишила мене одну.
Я ледве впоралася тоді з бажанням прихилитися до дверей і сповзти на підлогу, щоб відпочити трохи від тієї шаленої круговерті дивних подій, які зі мною відбуваються в цьому будинку. Не можу сказати, що на моєму життєвому шляху не зустрічалися добрі люди, але їх було відверто мало. І здебільшого доброту до мене виявляли лише з корисливими цілями. А тут така майже настирлива турбота... В принципі, і в цій ситуації є вагома причина того, що про мене так дбають. Мене просто прийняли за іншу людину.
Щось мені підказувало, що дратівливо самовпевнений і прямолінійний герцог може вдертися до мене будь-якої хвилини. І біса лисого йому доведеш, що він не має на це права. Тим паче зараз, коли й одного слова не можу до ладу вимовити.
Тому я абияк закрилася на клямку і взялася приводити себе до ладу. Хвороба не привід виглядати нечупарою, як говорила наша з Бріен покійна матінка.
До того часу, як я повернулася до спальні, ліжко вже манило свіжими простирадлами й запашною чистотою. І мені просто нестерпно захотілося негайно залізти під ковдру й заснути на цілий день.
Але спочатку треба було поснідати. Мені знадобляться всі сили, щоб якнайшвидше стати на ноги. У цьому плані намір герцога вилікувати мене за день дуже доречний. Мені не потрібно чекати, поки закінчиться хуртовина, щоб покинути цей будинок. Потрібно лише відновитися достатньо, щоб зуміти відкрити портал. Але я не поспішатиму, поки не вибудую новий план, як дістатися до руїн. Поки що побуду тут, дозволю себе лікувати й вважати нареченою. Добре, що пропавший голос буде прекрасним виправданням для мене, якщо правда розкриється раніше.
А потім…
Думка, що мої вчинки згодом можуть бути розцінені людиною, яка мене прихистила, як крадіжка, неприємно дряпнула зсередини. Але ж це неправда. Він, напевно, навіть не знає про схованку свого предка. І не дізнається про зникнення. І я візьму артефакт не назавжди, а тільки для того, щоб використати його в потрібний момент. А потім зможу повернути назад. Так. Саме так і вчиню. Я просто поверну його назад після того, як врятую свою сестру, адже завдяки цьому я й сама нарешті здобуду свободу.
Саме з цією заспокійливою думкою я після сніданку і повернулася назад у ліжко. І майже відразу провалилася в глибокий цілющий сон, в якому мені чомусь приснився похмурий красивий шатен, який читав мені нудну лекцію про те, як шкідливо цілуватися на морозі. А от у ліжку під ковдрою, виявляється, якраз правильно. Кошмар якийсь.
Прокинувшись удруге, я більше не поспішала вибиратися з ліжка.
І ось уже кілька хвилин просто лежу, насолоджуючись спокоєм. Цього разу в коконі з ковдри дуже затишно та зручно. Коли ще у мене буде така можливість просто відпочити й нічого не робити, лікуватися й одужувати від хвороби, як звичайна людина, а не, як завжди, на бігу? Впевнена, що ще дуже, дуже не скоро. Нам із сестрою, ще довго доведеться ховатися від людини, яка зламала мені життя. Навряд чи він так просто відступиться від нас... від мене, якщо вже бути з собою чесною.
Похмурі думки перериваються тихим звуком прочинених дверей.
Крізь опущені вії я спостерігаю, як у кімнату входить мій рятівник. Похмурий і зосереджений. Але при цьому рухається напрочуд безшумно. Невже мій сон береже? Мило.
Опинившись поруч із ліжком, схиляється наді мною і несподівано притискається губами до чола. Буквально на кілька секунд, але мене мало не підкидає від цього дивного і взагалі-то безневинного жесту турботи. Вкрай незвичного для мене.
− Що це ви робите? − сиплю нерозбірливо і ледве чутно. І відразу знову починаю кашляти.
Демони. Ото треба було мені голос подавати? Теж мені шпигунка. Зовсім уже розклеїлася. Останнього прикриття себе позбавила.
− Перевіряю, чи є в тебе жар, − відповідає герцог вже після того, як знову дає мені випити ті самі краплі, що вранці.
− І як? − запитую одними губами. Все одно він знову на них дивиться.
Спостерігати за тим, як у людини розширюються зіниці й темніють золотаво-карі очі, як спалахують в них гарячі зелені іскри, виявляється дуже захопливою справою. Цікаво, чому я раніше ніколи не зважала на такі речі?
− Є незначний, — повідомляє об’єкт мого дослідження з якоюсь новою, не менш захопливою хрипотою. І до мене далеко не одразу доходить про що йдеться. − Могло бути й гірше. Я дуже вчасно знайшов тебе. І куди поділися твої супутники? На них також напали вовки?
Я у відповідь трохи мотаю головою.
− Тільки на тебе? – герцог здіймає брови. І його очі нарешті зосереджуються на моїх.
Цього разу я схвально киваю.
Тепер під пронизливим, уважним поглядом я вже не така впевнена у своєму рішенні не говорити про помилку, що виникла між нами.
Той, кого називають відлюдькуватим генієм, навряд чи настільки сліпий, щоб не зміг скласти у голові всі невідповідності. Це він, мабуть, просто від несподіванки обізнався. Якщо вони ніколи раніше не бачилися і в нас з його нареченою схожі імена, і вона теж мала приїхати в цей день, то логічно, що він навіть не припускав можливості появи ще однієї Мірі в його лісі напередодні зимових свят.
І ще, напевно, як і більшість геніїв, повністю занурених у науку і свої дослідження, він не надто зосереджується на деталях навколишнього світу.
