Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Попри те, що наш батько був збіднілим баронетом, у дитинстві ми не знали бідності. Точніше, не знали, що наше життя не таке, як має бути у знатної родини.

Жили ми в селі, без прислуги, в невеликому маєтку. Мама сама займалася грядками, курчатами, сама доїла кількох кізок, які забезпечували нас молоком, а ми з сестрою змалку їй допомогами. Разом з мамою ми доглядали наш затишний дім, який всі дуже любили.

У мене ще змалку прокинувся дар заклинача звірів, я вміла приручити навіть диких тварин. Та й з людьми завжди добре ладнала. Дружила з місцевими дітлахами, бігала, граючись у звичайні дитячі ігри, лазила по деревах. Я навіть навчилася всіляких акробатичних трюків від одного колишнього мандрівного артиста, який оселився в нашому місті через велику й палку любов до доньки пекаря. Я добре оволоділа цією наукою завдяки успадкованим від батька особливостям і здібностям.

Тому для мене таке життя взагалі було щастям. Я не хотіла іншого. Хіба що була не проти трохи помандрувати та світ побачити, коли виросту.

Батько постійно пропадав у столиці. Він багато працював, щоб забезпечити нас. Принаймні так він казав нам.

Але одного разу просто не повернувся.

Мама місця собі не знаходила, надсилала йому один лист за іншим, але відповіді не було. Два дні ми нічого не знали. Поки до нас додому не приїхали комісари з жандармерії. І повідомили, що наш батько загинув під час обшуку одного з найбільших гральних закладів. Мовляв, він намагався втекти з чужими грошима, і один із вишибал цього злочинного кубла вбив його.

Сказати, що це стало для нас шоком, по суті, нічого не сказати. Те, що сталося, вмить перетворило все наше усталене, тихе життя на справжній жах. І ніби цього було мало, проблеми посипалися на нашу осиротілу сім'ю, як із мішка злої Мари.

Виявилося, що будинок наш давно закладений, і кредитори одразу налетіли на маму, як стерв’ятники. Та й не було нам звідки взяти грошей. Ледве вистачило на те, щоб розрахуватися з усіма боргами, що залишилися від батька. В нас відібрали практично все.

Тоді мама і написала своєму старшому братові, переступивши через свою гордість. І попросила його про допомогу.

До цього вона майже не спілкувалася з рідними. Сім'я не прийняла її вибір і не благословила шлюб з бідним, з їхньої точки зору, баронетом. Її батько, наш дідусь, помер, так і не пробачивши непутящій доньці її вчинку. Але мій дядько погодився допомогти й навіть надіслав нам гроші на дорогу до Саельми, наказавши приїхати до його столичного будинку.

Зібравши свої небагаті пожитки, ми втрьох вирушили у нове життя.

Мені тоді було майже вісімнадцять. Бріенн шістнадцять. Боги наділили нас обох досить привабливою зовнішністю, тож мама серйозно сподівалася, що ми зможемо знайти собі хороших, багатих чоловіків. Спочатку я, а потім, з часом, і моя молодша сестра.

Але маминим надіям не судилося здійснитися. Радіючи, що брат забув про її розлад з сім’єю і запросив нас до себе, мама навіть уявити собі не могла, в якій ролі ми там будемо жити. Що буквально з порога нас зустрінуть не гостинним привітанням, а переліком обов'язків, які ми тепер мали виконувати.

Дядько «люб'язно» доручив моїй мамі посаду економки у своєму домі, оскільки попередню він щойно звільнив за якусь провину. А ми з Бріенн мали стати покоївками. І нам усім трьом належало забути, що господар дому — наш близький родич.

Я пережила цю ситуацію найлегше. З дитинства привчена до праці, я не була надто обтяжена новими обов’язками й не бачила нічого ганебного в тому, щоб такою працею заробляти собі на життя. Заміж я не прагнула. До дядька не відчувала ніяких родинних почуттів, тому його некрасивий вчинок торкнувся мене лише побічно − я дуже переживала за маму. Для неї все це стало ще одним страшним ударом і справжнім приниженням.

А також для Бріенн. Моя сестра, наслухавшись про те, як нам буде добре жити в столиці, як ми знайдемо заможних чоловіків і таке подібне, просто не могла змиритися з тим, що всього цього не буде. У своїй підлітковій категоричності вона буквально горіла зсередини від кричущої, як їй здавалося, несправедливості життя. І Бріенн не могла тримати це в собі.

Спочатку вона почала влаштовувати істерики мені й мамі. Ми її вмовляли, втішали, намагалися напоумити. Сестра на деякий час заспокоювалася, але згодом все починалося спочатку.

А потім вона почала озвучувати претензії дядькові. Спочатку обережно, з несміливими натяками, а потім, дедалі сміливіше, все впевненіше й безрозсудніше. Дядько, звісно, розлютився, вимагав від матері приборкати доньку і погрожував викинути всіх нас на вулицю. Ми намагалися врозумити Бріенн, але марно.

Через рік моя сестра втекла. Просто зникла, залишивши записку, що жити так більше не може, і вирушає шукати іншу долю та своє справжнє місце у цьому світі. Знайти її нам із мамою так і не вдалося. А дядько допомагати навіть не думав.

Приблизно в цей же час в його домі вперше з'явився Влодек Габжі. Не знаю, які спільні справи були у нашого родича з графом, але досить швидко я дізналася, що цей гість є начальником Таємної Канцелярії й одним з найбільш наближених людей короля − слуги взагалі багато чого знають. Але мені ніхто не сказав, що всі за спиною називають цю людину Ляльководом.

Проте так вийшло, що саме мені того дня довелося нести закуску до напоїв в дядьчин кабінет, де він сидів зі своїм впливовим гостем. І той на мене чомусь звернув особливу увагу. Я буквально шкірою відчувала, як граф стежить за кожним моїм рухом.

І хоч зовні чоловік був досить привабливий, усміхнений, кароокий брюнет, його погляд мені здався дуже неприємним і липким, брудним і наче оцінювальним. Як у хижої рептилії. Тому я з полегшенням зітхнула, коли мені вдалося нарешті звідти піти. От тільки це мене врятувало ненадовго.

Швидше за все, дядько розповів графу, хто я насправді, і начальник Таємної Канцелярії чомусь почав досить часто з'являтися в його будинку. Водночас він завжди шукав нагоди побачитися зі мною. Дядькові це не подобалося, але таким, як граф, не відмовляють.