Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Що знайшли? Совість, тано Родіка? − лунає раптом від дверей голос, що смутно запам'ятався мені з учорашнього дня.

Від несподіванки немолода жінка, злякано зойкнувши, підстрибує. І з побоюванням виглядає з вбиральні, тримаючи в руках пару жіночих капців.

А я сама, похитнувшись, повільно повертаюсь до дверей. Щоб у наступну секунду зустрітися поглядом з учорашнім саркастичним рятівником.

− Ти чому не в ліжку? − сердито примружується він. – Ану хутко під ковдру.

Я настільки не очікувала такого звернення, що в перші секунди просто безглуздо витріщаюсь на нього, намагаючись переварити почуте. А потім все ж таки збираю себе докупи. Розправляю плечі, схрестивши руки на грудях. І, нагородивши грубіяна холодним поглядом, запитливо підіймаю брову.

Як це розуміти? Я, звісно, дуже вдячна за допомогу, але не дозволяла так із собою розмовляти.

Мій погляд не залишається непоміченим. І навіть незрозумілим, як мені здається. Але викликає зовсім не ту реакцію, яку я розраховувала.

В очах герцога спалахує роздратування, ніби він на дитину неслухняну дивиться, губи стискаються, нижня щелепа суворо висувається вперед, на щоках здіймаються жовна... А наступної миті чоловік вже рішуче прямує до мене.

І не встигаю я й оком змигнути, як мене підхоплюють на руки й тягнуть назад до ліжка.

Від обурення у мене навіть перехоплює подих. Та що він собі дозволяє? Я доросла людина і сама можу вирішити, де мені бути. Може мені взагалі у ванну потрібно?

Але на моє зле сопіння ніхто навіть не думає звертати увагу. І незабаром я опиняюся знову мало не з головою закутаною в ковдру. Тепер хоч знаю, хто це зі мною вперше зробив.

− Ось. А тепер поговоримо, люба наречена, – окидає мене задоволеним поглядом цей тиран. − Тано Родіка, залиште нас.

Підтягнувши до ліжка стілець, він сідає на нього верхи. Теж мені аристократ.

Хоча, варто визнати, герцог Сендоа Арджан виявився дуже красивим чоловіком. Темний шатен, з хвилястим і трохи скуйовдженим волоссям. Вольове обличчя тішить погляд чіткими вилицями, носом з горбинкою і високим чолом. На мене уважно дивляться карі очі із зеленими промінчиками, що струменять від зіниць. А легка неголеність лише додає йому брутальності та мужності. Дуже небезпечний тип. Напевно, розбиває жіночі серця, навіть не помічаючи.

− Твій батько вчора написав мені, що ти бажаєш познайомитися з тим, кого він вибрав тобі за чоловіка, − абсолютно буденним тоном повідомляє мені, коли за служницею, що поспішно пішла, зачиняються двері. – І хоч твій візит став для мене… несподіванкою, можу порадувати – для знайомства у нас буде щонайменше кілька днів. Завірюха надійно перекрила всі дороги й відрізала нас від зовнішнього світу. Тому я хотів би окреслити деякі правила цього дому.

Тобто він справді прийняв мене за свою наречену? От серйозно? Це в голові не вкладається! Він що її ніколи у вічі ніколи не бачив? А так буває?

І що мені робити в цій абсолютно безглуздій ситуації?

– Правило перше та найголовніше, – суворо дивиться на мене місцевий диктатор. – У моєму домі мої накази виконуються неухильно. Можу припустити, що ти звикла до богемного життя та відсутності правил, доки жила з матір'ю. Вважаю також, що твій батько у своїй любові до тебе теж не встановлював суворих порядків, але зі мною так не вийде. Якщо ти погодилася на наш шлюб, доведеться змінювати свій спосіб життя.

Не знаю, яке богемне життя було у його нареченої, але мені вже шкода бідолаху. Добре, що я не вона.

− Правило друге, не менш важливе. У лабораторне крило не заходити, − мені дістається ну дуже важкий погляд.

Залишається тільки з гідністю кивнути. Здалося мені твоє лабораторне крило. От би у руїни старого замку якось потрапити.

− І правило третє. Якщо хочеш щось отримати від мене, ти про це говориш. Прямо. Я не вмію читати думки, і в мене немає часу розгадувати всі ці ваші жіночі загадки та витівки. Як і грати у романтичні танці з бубном. Кажеш, а я вже вирішую, чи виконувати твоє прохання.

Це просто приголомшливо. Мені ще не траплялося такого зразка чоловічого, незамутненого… навіть не знаю, як це назвати.

Хоча… щось у цьому його останньому правилі є. Принаймні, це чесно.

Мабуть, порахувавши мій приголомшений вигляд достатньо задовільним, герцог схвально посміхається.

− В іншому я досить терпимий, тож ужитися зі мною буде не так вже й складно. Є питання?

− Ні, — намагаюся я прохрипіти, і мене одразу хапає напад болісного кашлю.

Герцог тут же піднімається зі свого стільця, і підійшовши до столика, береться щось капати з невеликого флакона в склянку на воду.

Дідько, треба ж було так захворіти. Та ще так невчасно. І от як цьому чоловікові пояснити, що він дуже сильно обізнався?

Щоправда, в наступну мить приходить схожа на маячню думка: «А чи варто?».

Мовчання дасть мені шанс взагалі нічого про себе не казати. А це важливо. Досить уже з мене високопоставлених ворогів. Менше про мене знатиме, більша ймовірність, що я зможу просто зникнути. Як тільки з'явиться така можливість, одразу ж дам звідси драла. Але спочатку зроблю те, що повинна. Навідаюсь у руїни й знайду потрібний мені артефакт. Від цього залежать наші з Бріенн життя.

Тому я беззаперечно дозволяю герцогу напоїти мене якимось зіллям, яке практично миттєво вгамовує різь у горлі. І втомлено відкидаюся на подушки.

Спати хочеться. Але мені б у ванну.

Ловлю на собі задумливий погляд герцога.

− Мушу зізнатися, я був скептично налаштований щодо нашого шлюбу, − повідомляє він, розсіяно поправляючи мою ковдру. Навіть волосся з обличчя прибирає. Звичним рухом торкається лоба. − Думав, обмежити наше спілкування до необхідного мінімуму. Але побачивши тебе там у лісі, зрозумів, що ладен переглянути своє ставлення. Ти справила на мене незабутнє враження. Потім, коли доглядав тебе, ще більше утвердився у своїй думці.