Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Невже так складно попросити про допомогу? – цікавлюся роздратовано.

− Ви допомогли, − буркає вона, не повертаючи голови. − Дякую. Далі я впораюся сама.

− Що ви взагалі тут робили? Я маю на увазі ліс, а не конкретно дуб, – уточнюю, не приховуючи сарказму.

− Заблукала. Напали вовки. Кобила понесла, я впала, але встигла залізти на дерево, – лаконічно повідомляють мені. Дуже тихим та хрипким голосом.

Так, настав час припиняти цей балаган. Снігопад стає сильнішим, поки я довезу цю… к-хм, цікаву особу до Ґулема, можливо, доведеться залишитися там із Мірілою в готелі. Портальщик з мене такий собі.

Хм, а це не така вже й погана думка. Може, наречену і не доведеться приймати в маєтку. Поспілкуємось на нейтральній території, і вранці я відправлю її назад до татка.

Відчуваючи, як мій настрій починає помітно покращуватися, я вирішую, що, мабуть, готовий допомогти своїй випадковій незнайомці без зайвих прохань.

Вирішено, зроблено. Перегнувшись через сідло, підхоплюю її під пахви та підіймаю перед собою на коня.

− Що ви робите? – обурено сипить.

− Допомагаю впертій ду... дівчині, — повідомляю я, влаштовуючи її зручніше перед тим, як пустити коня швидше. − Відвезу вас до Ґулема. Там справлятиметеся самі, скільки вам влізе.

Незнайомка затихає, лише сопе, важко зітхаючи. Може, невдоволено, а може їй просто важко дихати. А незабаром і зовсім привалюється до мене, наче задрімала.

Піддавшись пориву, я трохи відхиляю її, поклавши на свій лікоть, і нарешті отримую можливість роздивитися обличчя своєї знахідки зблизька. Навіть пару світлячків запалюю над нами з цікавості.

І на добру хвилину застигаю, вражений побаченим. Красива. Дуже красива. Світла алебастрова шкіра, акуратний ніс, темні витончені брови, червоні губи. І великі напівприкриті очі з поволокою, точний колір яких зараз не розібрати. Але щось у їхньому гарячковому блиску мені не подобається. Здається, у моєї незнайомки жар.

Не знайшовши кращого способу дізнатися, чи я правий, просто нахиляюся і торкаюся губами чола дівчини, як це завжди робила моя мати в далекому дитинстві, коли я хворів.

Точно жар. Застудилася.

Потрібно їхати швидше.

− Як тебе звати? − піддаюся ще одному пориву.

− Мірі, − ледве чутно шепочуть пухкі, потріскані на морозі, губи.

Мірі, отже? Що ж, у Ґулем мені, схоже, більше не треба. Додому явно ближче.

Здається, я готовий переглянути деякі уявлення про те, яким буде мій шлюб.