Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

І зараз я не готова здатися. Не готова вмирати.

Адже до мети залишилося так небагато. Мета, до якої я йшла стільки років, граючи роль слухняної маріонетки Ляльковода, майже досягнута. Потрібно лише вижити зараз і дістатися до цих проклятих руїн.

Але як я шалено втомилася. Рухи стають все більш млявими. Резерв на нулі.

І боюся, що, навіть якщо вовки підуть, я просто не зможу злізти з цього дуба.

Якоїсь миті з неба справді починає сипатися сніг. Такий густий, що все довкола стає сизо-білим. Він крижаним холодом забивається за комір, жалить обличчя, туманить зір.

А потім збувається і друге моє припущення − вовки справді тікають, а сил немає.

Судомно зітхнувши, я трохи нахиляюся донизу, щоб оцінити висоту. Шию зламати можна легко. Але злізти треба. Зараз же. Інакше примерзну тут намертво і до весни кучугурою буду.

Дістануся до твердої землі, а потім уже подумаю, що робити далі.

Прикинувши відстань до найближчої гілки, я починаю обережно зміщуватися, розраховуючи траєкторію руху. І мало не завалююся назад, коли з білого марева на мене раптово з уханням вилітає Бріен. Ледве встигаю назад схопитися за стовбур.

Видаючи пронизливі й дуже промовисті крики, моя сова робить наді мною пару кіл і блискавкою несеться назад. А я кілька секунд сиджу і намагаюся переварити те, що побачила в її думообразах. Не в змозі до кінця повірити.

Сестра веде допомогу. Потрібно тільки дати про себе знати.

– Допоможіть! − перший крик виходить ледь чутним, так зривається голос.

Але вже за хвилину я повторюю його набагато голосніше. А потім ще й ще. Мої крики в'язнуть у гущавині снігопаду, їх підхоплює вітер, несучи кудись у скрипучі крони. Але я все одно до хрипоти гукаю на допомогу, наплювавши на різь у застудженому горлі.

Через жахливу видимість темний силует вершника з'являється ніби нізвідки. Ледь помітною примарою раптово вимальовується між стовбурів дерев. А над його головою проноситься Бріен, цього разу знову сідаючи на гілку, задоволено заухкавши. Виручила мене сестричка. Знайшла потенційного рятівника.

− Що ви там робите, тано? – чую не дуже лагідний чоловічий голос, коли незнайомець опиняється під моїм дубом.

− Сиджу, як бачите, − повідомляю з нервовим сміхом.

Попри досить різкий тон, я зараз поцілувати його готова від радості. Навіть якщо цей буркотун мені просто допоможе злізти звідси, я вже буду безмежно вдячна.

− Дуже змістовно. І як сидиться? − задерши голову вгору, цікавиться він.

Ха-ха, дуже смішно.

− Жорстко трішки. І холоднувато. А що? Бажаєте приєднатися? – питаю вже із сарказмом.

У відповідь чути щось дуже схоже на здивоване хмикання. І незнайомець опускає голову, оглядаючи сліди під дубом. Їх, швидше за все, вже майже повністю замело снігом, але й того що видно людині обізнаній має бути достатньо для розуміння ситуації.

А цей явно обізнаний.

− Злазити плануєте, чи хочете дочекатися повернення ваших м’ясоїдних шанувальників? − підтверджує він мій висновок новим питанням.

Звучить так, ніби допомагати мені до його планів не входить. В принципі... з якого дива я вирішила, що випадковий зустрічний раптом стане цим займатися? Не кожен захоче заради незнайомки лізти на зледенілий дуб, ризикуючи скрутити шию, якщо він тільки не перевертень, або не має якихось особливих фізичних вмінь. Як я, наприклад. А таких, як я, теж не на кожному розі зустрінеш.

От шкода тільки, що мої вміння дуже залежать від моєї магії. Але й без неї я багато чого вмію. А оскільки я зараз магічно-порожня… що ж… доведеться злазити самій. Мені не вперше ризикувати життям на потіху байдужій публіці.

Зітхнувши, я відштовхуюсь від стовбура і, вхопившись міцніше за свою гілку, зісковзую вниз.

− Ти що твориш, навіжена? − летить знизу сповнене люті гарчання.