Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Сендоа
Ще з ранку можна було припустити, що від цього дня не варто чекати нічого доброго.
Першою ластівкою став лист від мого ділового партнера та майбутнього тестя. Петріш повідомив, що його дочка Міріла нарешті прибула до Бранагіля і відразу запалала бажанням познайомитися зі своїм нареченим. Зі мною тобто.
Тому негайно вирушила до мене з візитом. Тож уже сьогодні надвечір варто чекати гостю в моєму маєтку.
Рішення одружитися з дочкою та спадкоємицею Петріша Унгорта, прийняте мною кілька місяців тому, було продиктоване насамперед практичними міркуваннями. І, мушу зізнатися, я від початку зовсім не розглядав цей шлюб, як справжній у перспективі.
Дружина мені не надто потрібна.
Знайти жінку для фізичного задоволення для мене ніколи не становило труднощів.
Спадкоємець в мене є і материнської турботи вже давно не потребує. Та й яку турботу йому може дати молода легковажна мачуха, якщо хлопець вже й сам на дівок заглядається? І не лише задивляється, наскільки мені відомо.
Тож про шлюб я навіть не замислювався, донедавна. Поки не прийшов до свого партнера з пропозицією викупити його частку в нашій компанії й заразом дуже потрібні мені марджоритові копальні.
Петріш вже далеко не молодий і останнім часом все частіше хворіє. Він і сам не приховує, що лікарі нічого хорошого йому не обіцяють. Отже, рішення це стало для мене цілком закономірним, і я вважав, що партнер з моєю точкою зору погодиться. Міріла Унгорт, наскільки я можу судити про неї з розповідей самого Петріша, керувати справами батька одна точно не зуміє. Не фейська це справа. Заміж це розбещене створіння може вийти за будь-кого. І цей «будь-хто» мене вже заздалегідь не влаштовує, як співвласник моєї компанії.
Але коли я аргументовано виклав Петрішу свою пропозицію, той зненацька висунув зустрічну. Запропонував мені самому одружитися з Мірілою й отримати все, як її посаг. Притому явно натякнув, що тільки такий варіант угоди його повністю влаштує.
Я ж, подумавши й все зваживши, дійшов висновку, що цілком зумію впоратися з дружиною-вертихвісткою, якщо поселю її в одному зі своїх далеких маєтків, перетинаючись з нею лише за потреби. Можу навіть виділити їй маєток Лейвад, що у південній провінції. Там тепло, тому напівфеї має бути цілком комфортно. А марджоритові копальні стануть чудовою компенсацією за незручності.
Тож із пропозицією Петріша я погодився. І на якийсь час забув про те, що в мене тепер наречена є. Тим паче що вона прожила більшу частину свого життя з матір’ю у Фріарні і я навіть ніколи не бачив її особисто.
До сьогоднішнього дня.
День, що почався з не найприємнішої новини, і далі не поспішав радувати. Мікель, який нещодавно приїхав на зимові канікули, примудрився підірвати виділену йому лабораторію, працюючи над своїм черговим винаходом. Економка прийшла із проханням відпустити її на свята до дочки. А мажордом натякнув, що половина слуг потай втече в самоволку, якщо я продовжу ігнорувати зимові гуляння.
А потім мені довелося збиратися і їхати в Ґулем, щоб зустріти свою несподівану і зовсім недоречну гостю. А то ще заблукає дорогою, а в Тільтанському лісі повно вовків. Пояснюй потім Петрішу, чому його доньку з'їли. Ще й сильний снігопад намічається, судячи з погодних артефактів.
І от якого біса цій Мірілі закортіло пертися в Арджанор саме сьогодні? Якого біса їй взагалі сюди закортіло пертися? Якщо так хотіла зустрічі, могла зі мною зв'язатися і домовитися. Грець з нею, я б вже якось знайшов час відвідати столицю, щоб побачити свою майбутню дружину.
Саме над цими питаннями я й розмірковував в дорозі, поки посеред лісу на мене не налетіла величезна сіра сова.
Спочатку, від несподіванки, мало не прибив пернату навіжену, запустивши в неї приголомшливим заклинанням. Але коли сова цілком усвідомлено ухилилася і вмостилася мені на плече, зрозумів, що птах цей явно не простий. Останні сумніви зникли, коли вона схопилася кігтями за мій плащ, злетіла і спробувала тягнути мене в той бік, звідки прилетіла. Зігнав – перната впертюха зробила коло і знову вчепилася в тканину мого одягу, смикаючи кудись убік від дороги.
Вирішивши, що така завзятість має бути винагороджена, таки звернув у тому напрямку.
І зараз у повному приголомшенні спостерігаю, як ще одна божевільна, але цього разу вже дівчина, намагається скрутити собі шию, впавши з обмерзлого дуба. Однак практично відразу розумію, що і цього разу мої висновки виявилися надто поспішними. Я навіть не встигаю перехопити її повітряною петлею. Незнайомка, зісковзнувши зі своєї гілки, дуже спритно стає на нижню. І явно збирається продовжити свій спуск.
Яка самостійність, однак. Навіщо було тоді кричати на весь ліс про допомогу? Щоб глядачів приманити?
Не чекаючи її подальших дій, зісмикую дівчину з її гілки й, перехопивши заклинанням левітації, плавно опускаю на землю. Акуратно, але не надто ніжно. Щоправда, мушу віддати незнайомці належне – вона навіть не пискнула. Напевно, від шоку. Тільки обурено подивилася, коли нарешті відновила рівновагу.
− Можете не дякувати, − повідомляю, спостерігаючи, як дівчина щосили намагається встояти на кволих ногах. Гадаю, вона змерзла. У тепло їй треба, інакше проблем не обереться.
− Ну якщо ви дозволяєте, − фиркає хрипко. Явно застудилася і горло зірвала. – Що ж… тоді всього доброго.
І ця дратівливо самостійна особа в хутряній шапці, короткому сірому кожушку і дивній синій чи то спідниці, чи то штанах, просто обходить мене і прямує у бік дороги.
Очманіти.
Відчуваючи, як повільно починаю закипати, спрямовую Біса слідом за нею. Іти далеко, але незнайомка рішуче тупає вперед. А над нею раз у раз сова пролітає. Ручна, мабуть.
У принципі, яке мені діло, що з нею далі буде? З дерева зняв. Далі не мої проблеми. Але черв'ячок не зовсім спочилої совісті нагадує, що кидати жінок у такому тяжкому становищі начебто не можна.
