Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Губ торкається сумна посмішка. Дивна у них сім’я. Маленька, але дуже згуртована. Що Сент, що Мікель ще ті в’їдливі буркотуни, але прив'язані один до одного і вочевидь дуже близькі. Жарти у них, звісно, часом трохи дивні й постійно вибивають із колії. Я за вечір збилася з рахунку, скільки разів вони мене дивували, часом допікати, але й змушували сміятися та жартувати у відповідь. Ці двоє не схожі ні на кого з тих, кого я знаю. І разом з тим, вони дуже мені подобаються.

Навіть шкода, що я їх більше не побачу.

Мій одяг уже випрали й просушили. Гаманець з грошима, який був у внутрішній кишені моєї шубки, нікуди не подівся, як і сама шубка. Я знайшла її, почищену, у гардеробній. Мене нічого тут не тримає, а зволікання з кожною годиною дедалі більше загрожує викриттям.

Вранці поснідаю і, як тільки залишусь сама, покину цей гостинний дім.

Сендоа

Бовдур.

Зібгавши листа Петріша, в якому той обурюється, що я вчасно не зустрів його дочку, і бідолашна Міріла тепер змушена чекати в Гулемі, поки вщухне хуртовина, відкидаюся на спинку крісла. Розтиснувши зведені щелепи, шумно видихаю, беручи під контроль емоції.

Але ж яка хитра, га?!

Я, звісно, ​​дав маху, не перевіривши свій здогад. Почув схоже ім’я, побачив гарненьке личко, яскраво уявив, як це було б мати таку прекрасну звабливу дружину, і видав бажане за дійсність. Сам від себе такого не очікував. Бовдур і є. І виправдань собі не шукаю.

Але й наша таємнича гостя теж не безневинна овечка. Вона навіть не спробувала розповісти мені, що насправді не є тією, за кого я її прийняв. А в неї для цього була безліч можливостей.

Щодо імені я схильний вважати, що дівчина не збрехала. Швидше за все, її справді звати Мірі.

У тому стані, в якому вона мені представилася, брехати було дуже важко. Крім того, люди зазвичай реагують на чуже ім'я із запізненням, а я ніколи не помічав нічого подібного в спілкуванні з нею. Тут варіанта два. Або в мене вдома зараз гостює неймовірно хороша актриса, або вона справді Мірі. Скорочено.

Але Мірі не рівнозначно Мірілі.

Мене зараз найбільше цікавлять два питання: хто вона така і що робила на моїй землі? Якби моя гостя була простою мандрівницею, що загубилася в лісі, то не стала б грати чужу роль, вводячи мене в оману. Та й що могла проста мандрівниця робити напередодні зимових гулянь одна посеред лісу?

Ні-і-і. У неї явно була якась мета.

Цікава загадка. І, не буду лицемірити, мені дуже хочеться її розгадати. І провчити одну хитру бестію, що посміла мене обманювати. Міру покарання визначу за рівнем провини.

Згадуючи великі зелені очі з блискучим поглядом і спокусливі губи, шовковисто-м'яку шкіру, тонке й гнучке тіло з привабливими вигинами, я дуже чітко уявляю, як саме хотів би покарати обманщицю. Тіло миттєво реагує на гарячі картинки, що малюються в уяві, наполегливо і навіть трохи болісно вимагаючи піднятися наверх і негайно взяти те, що має мені належати. Давно я так нікого не хотів. А може взагалі ніколи.

Мабуть, зі своїм усамітненим способом життя зголоднів значно сильніше, ніж думав.

Але що найцікавіше, жодної іншої мені тепер не хочеться. Тільки зеленооку пройдисвітку.

І я не бачу причин собі у цьому бажанні відмовляти. Адже вона теж на мене реагувала цілком промовисто.

Отже, продовжимо гру. За моїми правилами.

Потягнувшись до столу, смикаю за дзвінок, викликаючи слугу. Той з’являється буквально через пару хвилин, ніби чекав мого виклику.

− Чим можу прислужитися, ваша світлість? − кланяється Ороіц, мій особистий камердинер, який завжди все про всіх знає.

− З Сарою розмовляв? Як там гостя?

− Спить, ваша світлість. Щоправда, перед сном попросила принести її одяг. Сказала, що вранці знадобиться. І поцікавилася, де її інші речі.

− Он як? – тягну, задумливо примружившись.

Здається, дехто вранці тікати надумав? Я і вдень кілька разів ловив себе на відчутті, що моя мила «наречена» прораховує ходи для відступу. Тепер зрозуміло, чому.

Своїм ходом вона, звісно ж, піти не зможе. Заметіль за вікном тільки посилилася. Але порталом... цілком. Не варто виключати можливості, що дівчина просторовий маг.

Але ні. Нікуди вона від мене не дінеться. Принаймні, поки я не розберуся, що за хитра пташка мені потрапила до рук.

− Позови Мікеля, − наказую камердинеру.

Той, мовчки вклонившись, іде.

Потрібно перекрити можливість просторових переміщень уже зараз. Щоб напевно.

Підвівшись, я виходжу на середину кімнати. І, заплющивши очі, тягнуся свідомістю до магічного контуру мого особняка. Піднявши руки, пробігаюсь пальцями по невидимих ​​нитках, натягнутих між артефактами-накопичувачами, вмурованими у зовнішні стіни з чотирьох боків. Перебираю вузлики й сигналки, аналізуючи й малюючи перед уявним поглядом картину свого засніженого будинку.

Ах ти ж неслухняна бестія. Вікно відчиняла сама. Нариваєшся, крихітко.

Хм. Сову свою впускала, мабуть. Цікаво. Захисний контур зафіксував магічну сутність, яка була впущена в будинок двічі за останню добу. Один раз мною особисто.

Навіть так?

Яка цікава дресована «сова» у моєї гості. Також треба розібратися, що воно таке.

Двері відкриваються саме в той момент, коли я замикаю ланцюг, повністю блокуючи будь-які просторові переміщення в домі, в тому числі й поштові. Все, що мені потрібно, мені вже сказали, а решта потерплять.

Після чого виводжу всі сигнальні нитки на свій перстень, щоб знати про всі звичайні переміщення. Зазвичай я не стежу за своїми домашніми. Мені одного разу натякнули, що це вже повна параноя і зовсім не показник здорового глузду. Довелося вгамувати своє бажання всіх контролювати. Але тепер самі боги веліли.

Струснувши з рук залишки заклинань, повертаюся до вікна. Треба б і територіальний контур замкнути, але для цього бажано переміститися хоча б до однієї з підпорок-накопичувачів, а там собача погода.