Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Навколо панує дикий холод. А ще – непроглядна темрява. Навіть магічний світильник у моїх руках не допомагає розігнати тіні, що стеляться по стінах та кутках. Сходинка за сходинкою я спускаюся все нижче в темне підземелля. Покритий памороззю камінь холодить босі ступні. Якого біса я тут роблю без взуття і в одній нічній сорочці, гадки не маю.

Але попереду вже видно двері.

Ще трохи і я дістануся нарешті до своєї мети.

І цієї миті тишу навколо розриває брязкітливий скрегіт, немов хтось кігтями веде по склу. А слідом за ним – частий стукіт.

Злякано видихнувши, різко скидаю голову в пошуках джерела цих звуків. Моя нога зісковзує, підламується, і я лечу вниз, з вереском розгрібаючи крижане повітря руками, густе, як желе на морозі. І прокидаюся у купі ковдр на ліжку.

Дихання виривається з грудей із хрипом.

Розплющивши очі, очманіло оглядаю тьмяно освітлену спальню. Це був лише сон.

Я досі перебуваю в особняку герцога і до замкових руїн мені ще треба якось дістатися. І от вже точно я не вирушу туди босою і роздягненою.

Маячня якась наснилася.

І тут я знову чую цей скрегіт і брязкітливий гуркіт. Схопившись від несподіванки за серце, обертаюсь на звук. Це за вікном.

І лише добру хвилину по тому я розумію, що може означати цей скрегіт і стукіт. Бріенн повернулася.

Нікого кликати я, звісно, не збираюся. Сама впущу.

Поспішно схопившись з ліжка, хапаю зі стійки халат і, закутавшись у нього, біжу відчиняти. Відсунувши щільні портьєри, мигцем зауважую, що за вікном досі стіна снігу. Мете так, що за метр нічого не видно. І вітер завиває. Тому віконну стулку тримаю міцно, щоб протягом не розбило. І поспішно зачиняю, як тільки моя сестра без зайвих запрошень влітає в кімнату.

− Як ти? Все гаразд? − повертаюся до неї, як тільки засмикую назад портьєри.

Ніякі присадки для Бріенн, звісно ж, поки що ніхто в кімнаті не робив. Тому вона сіла на дерев'яну стійку для одягу, де ще кілька хвилин тому мій халат висів.

− У-у-ух-у-у-ух, − струшується, обпалюючи поглядом жовтих очей.

− Сильно змерзла? Не голодна?

Я в її мисливських здібностях впевнена, але погода жахлива. Не уявляю, як можна полювати в таку заметіль.

У відповідь мені прилітає барвиста картинка випотрошеного зайця. Отже, можна. І де вона тільки його знайшла під час хуртовини?

− Знайшла ту дівчину, Мірілу? − з надією дивлюся на сестру.

− У-у-ух, − з підтвердженням нахиляє голову Бріенн.

− Отже, вона у Ґулемі? З нею все гаразд? Не поїхала сюди через хуртовину?

«У Гулемі. Гаразд. Не через хуртовину».

− А через що? – здивовано уточнюю я. – Покажи мені, що ти бачила. Будь ласка.

Підійшовши до Бріенн впритул, я вдивляюся у великі жовті очі. Вона дивиться у відповідь. Не кліпаючи.

А через мить я вже бачу знайомі мені вулиці. Буквально вчора я проїжджала ними на новопридбаній дурепі кобилі, сповнена впевненості, що вже надвечір нарешті врятую сестру.

Ґулем за ці два дні теж занесло снігом, і готель, в якому провела позаминулу ніч, я впізнаю не одразу. Дивлячись очима Бріенн, я невидимою тінню пролітаю над головами літньої пари, що виходить на вулицю і, зробивши коло над обідньою залою, вмощуюся на балку під стелею.

Сестрі щастить. Буквально відразу вона помічає в залі напівфею, впізнавши її за злегка райдужною аурою, схожою на мильну бульбашку. А далі просто перелітає на балку ближче, щоби все чути.

Дівчина за столом не одна. Навпроти неї, як скуйовджений горобець, сидить молодий худорлявий русявий хлопець, закутаний в об'ємний шарф, на вигляд ледь старший за свою супутницю. І з тугою засудженого на смерть, який назавжди прощається з сонячним світлом, дивиться на свою супутницю.

− Не хвилюйся, Жано, я все поясню герцогу, і він мене звільнить від цих жахливих заручин. Мабуть, батько ввів його в оману, запевнивши, що я згодна. Це така мені помста за те, що я вибрала маму. Але ж я не згодна, і це незаконно, – запально мовить ніжне створіння зі світлими кучерями та блакитними очима.

Ну як мене з нею можна було сплутати? Я з герцога просто дивуюся.

− Не знаю, Міріш. Жоден чоловік у здоровому глузді не відмовиться від такої красуні, як ти. Думаю, я мушу сам з ним поговорити. Як чоловік із чоловіком, – вимовляє її супутник з хоробрістю майбутнього смертника.

− Ох, Жано, ти такий сміливий! – зворушено вигукує блондинка. – У нас обов’язково вийде. Скоро я буду вільна і зможу прийняти твою пропозицію. Ми з тобою повернемося до Фріарни, будемо жити разом, творити, довго-довго і дуже щасливо. І помремо в один день.

− А як же твій батько? – хмуриться її обранець. – Він не благословить наш шлюб. Я пам'ятаю, як він дивився на мене, коли приїжджав тебе провідати.

− Ну і що? Я маю право кохати того, кого я хочу. І заміж теж піду за того, за кого хочу, − гордо задирає підборіддя мимовільна, як виявилося, наречена герцога.

− Я кохаю тебе, сонечко, — тягнеться Жано до дівчини...

В цей момент Бріенн кліпає, і замість обіднього залу з закоханою парою я знову бачу тьмяну спальню в герцогському особняку.

Оце так новини. Наречена збирається покинути герцога. Добре, що він не має до неї жодних почуттів.

«Бачиш? Красень вільний. Бери собі».

− Не кажи дурниці. Здалася я йому, – криво посміхаюся. – У нас інша справа є. Набагато важливіша. Вже вранці я зможу відкрити портал. Мій резерв швидко відновлюється. Ми продовжимо наш шлях, щоб незабаром ти знову змогла стати людиною. Це найголовніше. А чоловіки... Не вірю я їм, Брі. Не вірю. Нумо відпочивати, завтра тяжкий день.

Погладивши сестру по голові я повертаюся у ліжко. Потрібно добре виспатися, поки є така можливість.

Однак, закутавшись у ковдру, замість сну я починаю згадувати минулий день та вечерю разом із герцогом та його сином.