Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Наші погляди схрещуються подібно до гострих мечів. І жоден з нас не бажає поступатися.

− Не скажеш, отже? − звужує очі Сенд.

− Ні, − впевнено дивлюся у відповідь.

− Я ж все одно дізнаюся. Завтра напишу твоєму батькові й вимагатиму повний звіт про твоє життя до зустрічі зі мною.

Отже, завтра мене тут вже не буде.

− Я так гадаю, до цього ви моїм життям навіть не думали цікавитись. Тож чи варто починати? − підпускаю в голос отрути.

Він свою наречену в очі не бачив, нічого про неї не знає і ще сміє якісь права качати. Ну-ну.

Нехай я не вона, але бісить же.

От тільки герцога моя шпилька, здається, взагалі не зачіпає. Він навпаки посміхається з нечитаним виразом в очах. От наче не перевертень, але хижак ще той. З'їсть і не подавиться.

− Раніше ти була для мене незнайомкою, яку мій партнер мені засватав як договірну наречену за дуже вигідними умовами. Зараз ти жінка, яка зуміла мене настільки зацікавити, що я готовий тебе впустити у вузьке коло людей, які мають для мене значення. Тому я буду знати про тебе абсолютно все, хочеш ви цього, чи ні.

Він навіть не намагається пом'якшити правду про те, як ставився до своєї майбутньої дружини до знайомства.

Тьху. Чому «ставився»? Ставиться і зараз. Він досі її не знає. І я не маю до цього абсолютно ніякого відношення. Я справді лише мимохідь тут.

Ой, герцогу, не знаєш ти, кого вирішив впустити у своє близьке оточення. Даремно я все це затіяла. Дарма промовчала. Дуже дарма.

Треба забиратися звідси. Негайно. Можливо, вже вночі зможу наскребти сили на портал.

− Припиняй будувати плани, як від мене тепер позбутися. І ходімо вечеряти, – приголомшує він мене раптовою зміною теми.

Випрямляється і простягає руку, щоб допомогти підвестися.

Серйозно?

− Перепрошую, але я змушена відмовитися, − вимовляю якомога спокійніше. – У мене апетит зник.

− Та що ти кажеш? − пирхає глузливо. − Це не проблема. Кажуть, він приходить під час їжі.

І не встигаю я зрозуміти, що відбувається, як цей безпринципний тиран просто висмикує мене з крісла і перекидає через плече. Як була, босу. Після чого, наче все йде як належно, прямує до дверей. Він ще й обхоплює долонею моє стегно, ніби випадково ковзнувши пальцем на внутрішню сторону.

− Відпустіть мене негайно! − шиплю розлюченою змією, б'ючи його кулаком по плечу і намагаючись вивернутися.

− Відпущу. В трапезній. Не сіпайся, живіт боліти буде, − і мені прилітає дзвінкий ляпас по сідниці.

Ах ти...

− Він у мене і так болітиме. У вас плече кістляве, – повідомляю мстиво, коли перед моїми очима пропливає поріг і двері, що зачиняються за нами.

− Біда. Бачиш, як без жіночої турботи охляв. Коли одужаєш, зможеш мені продемонструвати, як у тебе з цим пунктом подружніх обов'язків справи.

Ага, як же. Сподівайся. Може ще головний подружній обов'язок виконати авансом?

− Відпустіть мене, Сенде. У мене голова паморочиться, − міняю я тактику.

І треба ж. Це спрацьовує. Цей варвар зупиняється. І навіть починає мене опускати.

− Батьку? Що тут відбувається? − несподівано чую попереду, якщо судити за напрямом руху, чийсь голос. Чоловічий, схожий на голос герцога, але явно більш юнацький.

Ще мить, і я ковзаю вниз. Щоб тут же опинитися у Сенда на руках, притиснутою до його грудей.

− Я несу свою вперту наречену на вечерю. Знайомся, Мікель, це Мірі, твоя майбутня мачуха. Мірі, це Мікель.

Темні плями перед очима перестають мигтіти, і я нарешті можу роздивитися молодого хлопця, що стоїть попереду, підлітка ще, років шістнадцяти-сімнадцяти, напевно. Дуже схожого на свого батька. І дуже здивованого тим, що відбувається.

− Мачуха? То ти що, серйозно вирішив одружитися? − підіймає він похмурий погляд на батька.

Отакої, а молодший Арджан, виходить, не в захваті від такої перспективи? Чи мені здалося?

− Як бачиш, так, вирішив? – наче щось належне, підтверджує старший. І спокійно продовжує свій шлях.

У мене навіть не вистачає часу зібратися з думками й щось сказати після такого поспішного знайомства.

− Я думав, у тебе чисто діловий інтерес, і шлюб намічається радше фіктивним, − його син тепер крокує поруч, більше не звертаючи на мене уваги. – Тому не чекав від тебе таких… емоційних дій.

Як цікаво, однак.

− Я передумав, — звучить лаконічна відповідь.

Мікель кидає на мене уважний погляд. Зовсім не дитячий. У якийсь момент я з подивом розумію, що мої щоки починають червоніти від збентеження. Ще один серцеїд росте.

− Хм. Я розумію, чому, – посміхається іронічно. – Ну що ж… благословляю. Сподіваюся, тепер ти передумаєш щодо свого рішення, наче одного спадкоємця тобі достатньо. З такою нареченою...

Вони просто неможливі. Вони говорять про мене, ніби мене тут немає, або ніби я тупа лялька. Якби я була реальною нареченою вже б послала обох якомога далі. А так можна й послухати. Навіть підіграти.

Мені просто цікаво, що з цього вийде і що ще можна дізнатися з їхньої милої розмови.

− Можливо, — кидає герцог. − Але тобі то що? У тебе все одно не буде часу няньчитися з братами-сестрами. Тобі в Академію треба вступати вже влітку.

Так, це означає, що я мала рацію з приблизним віком. Вступати до вищих навчальних закладів в Бранагілі можна з сімнадцяти-вісімнадцяти років.

− І що? Канікули я все одно збираюся проводити вдома, щоб продовжувати працювати над своїм проєктом. Та й тобі потрібен хтось замість мене, щоб втілювати свою потребу опікуватися, контролювати та виховувати, – усмішка циніка молодшого стає ще ширшою. – Спершу молода дружина, потім дітки. Буду радий, якщо багато наробите.

Ну, дає.

− Вам будь-які підійдуть, чи якихось конкретних бажаєте? − не витримую я. − Хлопчики? Дівчата? Чи може, одразу двійнями?

Але замість того, щоб зніяковіти, син герцога лише задумливо стискає губи.