Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Е-е-ем, так, звичайно, − присідає ще раз, схаменувшись.

І поспішно прямує до вікна. Розчахує портьєри, впускаючи яскраве денне світло в кімнату. І береться за ручку, щоб розкрити заліплену снігом стулку навстіж. У кімнату вривається морозне повітря, змушуючи мене поспішно загорнутися в ковдру. А Бріенн, задоволено скрикнувши, змахує крилами й через мить стрілою вилітає в біле марево снігопаду за вікном.

− Закривай швидше, холодно, − прошу в покоївки. І коли вона виконує моє прохання, додаю: − Не затягуй штори, я хочу бачити, що відбувається надворі. Світильники можеш погасити.

− Добре, лаері. Бажаєте ще щось? − поправивши портьєри так, щоб вони висіли гарними складками, повертається до мене покоївка.

- Так. Мені хотілося б пообідати. Ще буду дуже вдячна, якщо мені принесуть щось почитати, щоб скоротати час до обіду, — доброзичливо посміхаюся дівчині, граючи роль хворої аристократки. – І ще дещо… Як тебе звуть?

− Сара, лаері, − представляється дівчина.

− Сара, мені потрібний одяг. Ти не знаєш, що трапилося з моїм власним?

− Він в пральні, лаері, − відразу отримую відповідь. Покоївка винувато посміхається: − Вибачте, але його поки що не випрали. Вчора в особняку був вибух, багато всього доводиться від кіптяви очищати та відпирати.

− Ясно, − зітхаю. − Тоді, може, для мене знайдеться якийсь інший?

− На жаль, у будинку більше немає жіночого одягу. Окрім хіба що форменого, для слуг.

Ну чудово. В принципі, я нічого не маю проти одягу для слуг, але наречена герцога навряд чи одягне таке. Отже, і мені не можна.

− Жіночого немає. А як щодо чоловічих? Може… хлопчачій? − з надією дивлюся на Сару.

Може наречена не знати, який розмір одягу носить син її нареченого за домовленістю? Цілком. Особливо враховуючи, що наречений й сам навіть не знає, як виглядає його наречена.

− Ну-у-у, чоловічий одяг є, — отримую нарешті більш задовільну відповідь від покоївки. − Можете підвестися, лаері? Я подивлюся, який розмір вам підійде? – підходить до мене служниця.

Відкинувши ковдру, я без заперечень встаю з ліжка. І навіть повертаюся навколо власної осі, щоб краще продемонструвати свою фігуру.

− Гадаю, вам підійде дещо зі старого одягу лаерда Мікеля, — задумливо промовляє Сара після огляду. – Я почищу, погладжу та принесу. Можна йти?

− Так, іди, — киваю я, залізаючи назад під ковдру. Щось мені морозно знову стало.

Покоївка йде, погасивши лампи, а я з осміхом хитаю головою. Дівчина зовсім не вміє приховувати свої почуття. Просто неможливо було не помітити, з яким самовдоволенням вона випнула свої груди вражаючих розмірів, оцінюючи мою худорляву фігуру.

Зітхнувши, відкидаюсь на подушку. Хотілося б мені, щоб багаторічні тренування та постійне балансування на лезі ножа, що нагородили мене підтягнутою худорлявістю, зробили мою зовнішність відразливою для деяких особин чоловічої статі. Але цього так і не сталося. Чомусь на мене все одно надто багато хто звертає увагу.

Майже всі ведуться на гарненьке личко і природну вроджену чарівливість, що дісталася мені у спадок від мого батька. Іноді мені вдається використати це собі на користь. Але частіше... це просто дратує. Або доводить до відчаю, якщо йдеться про того, хто стільки років тримає мене на короткому повідцю.

І тут я згадую, як герцог дивився на мене. Як я почувалася при цьому... Шкода, що я не можу собі дозволити з ним нічого більшого, ніж ці гарячі погляди, які, з якогось дива, запалюють мою душу.