Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
− Що тобі потрібно для її утримання? − вириває мене з похмурих спогадів голос герцога Арджана. − Окрема кімната?
Піднявши голову, я зустрічаюся з його похмурим поглядом.
− Практично нічого. Якщо можна, прилаштуйте хоча б пару палиць присадок на стінах, — тихо кажу я, намагаючись не напружувати зв’язки, щоб знову не зірвався голос. − Але якщо це складно, тоді не потрібно. Значно важливіше, щоб я змогла відкрити вікно і випустити Бріенн надвір. І впускати назад.
− Тобто тобі не потрібні курчата та миші, щоб її годувати? – здіймає брови господар будинку.
− Ні, моя Бріенн чудова мисливиця, і сама здатна себе прогодувати. А втім... Я хотіла б, щоб вона залишилася тут, зі мною, − і, побачивши, що чоловік збирається заперечити, я поспіхом додаю: − Жодних катишів, крові, шматків дичини та інших... продуктів життєдіяльності моєї сови тут не буде. Правда, мила?
Переводжу погляд на сестру, а вона, видавши щось дуже схоже на клекітливий смішок, поблажливо й з гідністю схиляє голову, підтверджуючи мої слова. Змусивши герцога здивовано на неї витріщитися.
Щоправда, він одразу підозріло примружує очі.
− Як тобі вдалося настільки добре видресувати дикого птаха?
— Моєї заслуги в цьому замало. Вона потрапила до мене вже розумна, − зізнаюся абсолютно щиро. Бо це ж правда. − Мені залишилось просто прищепити їй деякі поняття дисципліни.
Бріенн у відповідь вельми скептично ухкає. І раптом посилає мені образ, в якому серйозно запитує, чи не хочу я залишити собі такого привабливого самця, здатного піклуватися про незнайомку, зняту з дуба?
Я від несподіванки навіть кашляти починаю, подавившись повітрям.
Залишити собі? Герцога Сендоа Арджана? У неї знову шлюбний сезон? Здається, дехто надто довго живе в пташиній подобі.
− І ти хочеш, щоб я дозволив тобі підходити до вікна? Щоб ти знову з жаром злягла? – відразу отримую суворий погляд цього самого «привабливого самця».
– Можу попросити, щоб вікно тана Родіка відкривала замість мене, чи хтось інший із прислуги, – зображую я лагідну невинність. Мені тут недовго гостювати, можна й стерпіти бажання деяких усіма командувати та все контролювати. – Будь ласка, ваша світлість, для мене це дуже важливо.
І дивлюся на нього знизу вгору благальним поглядом. Прекрасно усвідомлюючи, який ефект справляють мої зелені очі на чоловіків.
Навіть цікаво стає. Поступиться, чи ні?
Герцог буквально завмирає, дивлячись на мене. Між нами ніби натягується струна. Змушуючи, як ніколи, гостро відчути дзвінку гризучу порожнечу самотності всередині. І знову в його очах спалахують ті гарячі іскри, від яких моя кров спалахує і починає співати.
− Сенд, − вимовляє він вагомо. − Я ж казав, що ти можеш звертатися до мене на ім'я.
− Будь ласка, Сенде, — виправляюся я, ніяково посміхаючись. – Я буду розсудливою.
Я навіть не думала, що все ще пам’ятаю, як це почуватися зніяковілою. Але тепер, коли я бачу, як на мене реагує герцог, здається таким правильним і природним бути схвильованою і відчувати себе молодою, недосвідченою дівчиною, якою я була раніше, до зустрічі з Ляльководом.
− Добре, — пом’якшується чоловік. − Щодо присадок подумаю. Але тепер я мушу залишити тебе, у мене є й інші справи.
— Звісно, — схиляю голову. – Я дуже вдячна вам за турботу і час, який ви мені приділили.
Кивнувши, він нарешті йде, залишаючи нас із Бріенн самих.
− Ох, сестричко. Я знову потрапила у халепу, — шепочу я, притискаючись чолом до строкато-сірого крила сови.
Повертаючи голову, вона обережно хапає дзьобом моє волосся. Переминається з ноги на ногу, вимогливо транслюючи питання: «Що сталося?»
− Не можу розповісти. Раптом хтось почує, − я шепочу ще тихіше. – Та й голос. Я сильно застудилася, горло болить. Герцог особисто моїм лікуванням займається.
І я сміюся, вловлюючи красномовне: «Гарний герцог. Беремо собі?»
− Ще чого.
«Гаразд. Тобі», — великодушно поступається.
І Бріенн викручується з моїх рук, щоб обережно облетіти простору спальню, в яку мене помістили.
«Ніхто не слухає. Говори», — вона знову приземляється на ліжко поруч зі мною.
− Дякую, люба. У мене до тебе термінове прохання. Можеш полетіти в Гулем і дещо дізнатися? Вибач, що прошу тебе летіти в снігову хуртовину, але це дуже важливо. Герцог випадково прийняв мене за свою наречену. Всі деталі потім, зараз мені просто терміново необхідно дізнатися, де ця дівчина й чи не сталося з нею лиха. Тоді вже стане зрозуміліше і те, як швидко герцог зможе дізнатися, що помилився, і чи маю я час відновитися, щоб продовжити наш шлях. Зробиш?
− У-у-у-ух-ух, − чую згоду у відповідь.
− Її звуть Мірілою, − дивлюся у великі жовті совині очі. − Вона мала прибути вчора, наскільки я розумію. Швидше за все, стаціонарним порталом. Шукай у заїзному дворі. Я гадаю, дівчина зупинилася там, щоб перечекати хуртовину. І ще... вона напівфея.
«Знайду», − нетерпляче змахує крилами Бріен.
− І бережи себе, люба, — сумно посміхаюся я.
І тягнуся до дзвінка на тумбочці, щоб покликати тану Родіку, або служницю.
Замість уже знайомої мені балакучої літньої економки з'являється молода дівчина. Кучерява брюнетка, з обличчям у формі сердечка, блакитними очима і пухкими губками бантиком. Формена блакитна сукня покоївки, явно замала на один розмір, досить вигідно підкреслює її пишну фігуру, а темні тугі кучері мальовничо визирають з-під білого чепця.
− Чим можу служити, лаері? – вона присідає у ввічливому реверансі, дуже вміло приховуючи цікаві погляди навколо.
Цікаво, на кого розраховано всю цю продуману спокусливість? Чи не на господаря дому? І чого б це мені так дратуватися з цього приводу? Не інакше, як із солідарності з його нареченою, чию роль я зараз виконую.
− Будь ласка, відкрийте вікно і випустіть мою сову, — наказую я тихим, але впевненим тоном.
Дівчина здивовано дивиться на мене, потім дивиться на Бріенн.
