Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Місіс Вайтфілд (спокійно). Звичайно, що ви одружитесь. Вам відомо, що коли вона щось надумала... Але до цього я зовсім не причетна, і прошу мене до цієї справи не вплутувати. Таві оце щойно сказав мені, що Енн йому дізналась, нібито я примушую її йти за вас заміж, і це розриває бідному хлопцеві серце, бо він сам закоханий у неї. І що він бачить в ній такого — бозна; я, наприклад, нічого такого прекрасного не бачу. Але марно запевняти Таві, що Енн завжди удає, ніби вона виконує лише мої бажання, тоді як такого мені й на думку не спадало. Це лише підбурювати Таві проти мене. Що ж до вас, то ви добре знаєте, що це так. І якщо ви одружитеся з нею, не лайте тоді мене.

Таннер (підкреслюючи). Мені ніколи й на думку не спадало одружитися з Енн.

Місіс Вайтфілд (лукаво). Вона вам більше підхожа, ніж Таві. Ви їй до пари, Джеку. І я рада, що вона знайшла собі людину до пари.

Таннер. Ніколи чоловік не буває до пари жінці, і я, в усякому разі, не буду їй до пари. Я просто буду її рабом.

Місіс Вайтфілд. Ні, вона вас боїться. У всякому разі, ви їй про неї ж казатимете правду. І їй не пощастить викручуватись, як вона це завжди робить зі мною.

Таннер. Кожний назвав би мене бездушною тварюкою, коли б я почав казати Енн правду у виразах її ж таки власного кодексу моралі. Перш за все, те, що говорить Енн, не цілком відповідає дійсності.

Місіс Вайтфілд. Я така рада, що хоч хто-небудь бачить, що вона зовсім не ангел.

Таннер. Коротко кажучи, як сказав би її чоловік, доведений до краю, вона брехуха. Вона заморочила Таві голову коханням,— отже, вона кокетка, бо кокеткою звичайно називають жінку, що розпалює до себе любощі, що їх вона не збирається задовольняти. Тепер вона примусила вас схотіти пожертвувати мене на шлюбному вівтарі, щоб я сказав їй у вічі, що вона брехуха. З цього я можу зробити висновок, що вона до того ще й хвалько. Чоловікам вона не може так легко морочити голову, як жінкам, і тому вона, совісти не питаючись, пускає у діло всі свої чари, щоб примусити чоловіків виконувати все, що їй забагнеться. А цьому я навіть і назви підхожої не приберу!

Місіс Вайтфілд (з легким докором). Адже ви не можете сподіватись на ідеал, Джеку?

Таннер. Я й не сподіваюсь. Але що мене дратує,— так це те, що на це сподівається Енн. Я добре знаю, що всі ці слова про те, що вона брехуха, хвалько, кокетка і т. ін. — лише надумані моральні звинувачення, і їх можна кинути кожній людині. Усі ми брешемо, усі ми, — наскільки в нас стає сміливости, — хвальковиті. Усі ми домагаємося того, щоб нами захоплювались, не бажаючи навіть щось зробити, щсб бути вартим цього; усі ми, наскільки можливо, використовуємо нашу принадливість. Коли б Енн у цьому дізналась, я б не сперечався з нею. Але вона не хоче цього визнати. І якщо вона матиме дітей, вона користатиметься з їхньої брехні, щоб розважатись, караючи їх за неї. Коли інша жінка моргне на мене, вона казатиме, що не може знатися з кокеткою. Сама вона завжди робитиме те, що їй подобається, і все ж буде наполягати на тому, що інші мусять робити лише те, що їм диктує кодекс умовної моралі. Я можу знести все, крім цього її клятого лицемірства. Ось що мене вбиває.

Місіс Вайтфілд (захоплена тим, що чує так красномовно висловлені свої думки). Атож! Що вона лицемірна — то факт. Звичайно!

Таннер. Тоді чому ви хочете, щоб я з нею одружився?

Місіс Вайтфілд (сердито). Ось тобі на! Я, виходить, винна, звичайно. Я ніколи про це й не гадала, доки Таві не переказав мені її слів, ніби то я хочу. Але, ви знаєте, я дуже люблю Таві, він мені наче син, і я не хочу, щоб з ним зневажливо поводилися й робили нещасним.

Таннер. А що буде зі мною, я бачу, вам байдуже?

Місіс Вайтфілд. О, щодо вас, то тут зовсім інша річ! Ви зумієте захистити себе. Ви їй віддасте віть за віть. А крім того, треба ж їй все-таки з ким-небудь та одружитись!

Таннер. Га! Це говорить інстинкт життя. Ви ненавидите її, але відчуваєте, що треба її віддати заміж.

Місіс Вайтфілд (підводиться обурено). Ви думаєте, що я ненавиджу свою рідну дочку? Адже ви не можете вважати мене такою поганою й протиприродною лише тому, що я бачу всі її хиби?

Таннер (цинічно). Тоді, виходить, ви її любите?

Місіс Вайтфілд. Звичайно, люблю! Що за дивні речі ви говорите, Джеку! Ми не можемо не любити своїх кревних родичів.

Таннер. Бачте, може, так і треба казати, але я такої думки, що в основу кревної родинности покладено природну огидливість.

Підводиться.

Місіс Вайтфілд. Вам не слід було б казати, Джеку, таких речей. Сподіваюсь, ви не розкажете Енн, про що ми з вами балакали. Я лише хотіла все з’ясувати з вами і Таві. Я не хотіла сидіти мовчки, як дурна, і щоб на мене все потім звалювали.

Таннер (увічливо). Цілком зрозуміло.

Місіс Вайтфілд (незадоволева з його відповіді). А тепер я тільки зробила гірше. Таві на мене злоститься за те, що я не захоплююсь Енн; а коли мені втовкмачили, що Енн повинна вийти заміж за вас, то що мені казати, крім того, що це навіть дуже гаразд?

Таннер. Дякую вам.

Місіс Вайтфілд. Не будьте ж нестерпним і не перекручуйте моїх слів.

З вілли йде Енн, і за нею слідом Віолетта, вдягнена в подорожню сукню.

Енн (підходить до матері в правого боку; у голосі й ніжність, і погроза). Ну, мила матінко, здається, ви надзвичайно приємно побалакали з Джеком. Вас було чути на весь сад.

Місіс Вайтфілд (перелякано). Ти підслухувала!..

Таннер. Не бійтеся. Енн лише... ну, як ми з вами тільки що визначили цю її звичку? Вона не чула жодного слова.

Місіс Вайтфілд (рішуче). Мені байдуже, чи чула вона що-небудь, чи ні. Я маю право казати, що мені забажається.

Віолетта (надходить на прогалинку й стає між місіс Вайтфілд і Таннером). Я прийшла попрощатись з вами. Іду втішатися своїм щастям.

Місіс Вайтфілд (плаче). О, не кажіть цього, Віолетто. Без