Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Енн. Так. Здається, це просто. Але сумніваюся, щоб ми коли знали, чому саме ми діємо так, а не інакше. Насправді просто лише одне: прямувати до того, чого тобі бажається, і брати його. Я думаю, що не кохаю вас, Таві, але іноді я відчуваю, ніби мені хотілося б зробити з вас людину. Ви занадто нерозумні з жінками.

Октавій (досить холодно). У цьому я не хочу бути іншим.

Енн. Тоді уникайте їх і лише мрійте про них. Нізащо у світі не пішла б я за вас заміж, Таві!

Октавій. Я й не сподіваюсь на це: я підкоряюся тій гіркій долі, що мені судилася. Але я не думаю, щоб ви цілком розуміли, як це тяжко.

Енн. Ви такий м’якосердий. Дивна річ, як ви не схожі на Віолетту. Віолетта — якась нечула.

Октавій. О, ні! Я певен, що Віолетта з серцем.

Енн (трохи нетерпляче). Навіщо ви таке говорите? Хіба це не по-жіночому — бути свідомою, розсудливою й діловитою? Чи ви хочете, щоб Віолетта була ідіоткою... або чимось ще гіршим, подібним до мене.

Октавій. Чимось гіршим — подібним до в а с! Що ви хочете цим сказати, Енн?

Енн. Ні, ні, звичайно, що я не думаю цього. Але я дуже поважаю Віолетту. Вона завжди йде своїм шляхом.

Октавій (зітхаючн). Так само, як і ви.

Енн. Так. Але вона робить це упевнено, не підлещуючись, не бажаючи ні в кого викликати до себе ніжних почуттів.

Октавій (з нечулістю брата). Ну, здається, Віолетта ні в кому не могла б викликати ніжних почуттів, хоч вона й дуже гарна.

Енн. О, ні, — вона могла б, якби схотіла.

Октавій. Але звичайно, жодна насправді порядна жінка не дозволить собі отак цілком свідомо грати на інстинктах чоловіка.

Енн (закидаючи голову). Ах, Таві, Таві! Ріккі-Тіккі-Таві! Хай допоможе небо тій жінці, що піде за вас заміж!

Октавій (від цього ім’я кохання його збуджується з новою силою). О, навіщо, навіщо ви це говорите! Не мучте мене! Я не розумію вас.

Енн. Припустіть, що їй довелося б удаватись до різних вигадок, розставляти пастки на чоловіків.

Октавій. Невже ви думаєте, що я міг би одружитись з такою жінкою? Я, що знав і кохав вас?

Енн. Гм!.. У всякому разі, вона не випустила б вас, якщо була б розумною. А втім, годі! Тепер я більше не можу говорити. Скажіть, що ви прощаєте мене, і що з цим покінчено.

Октавій. Мені немає за що прощати вас, і з цим — покінчено. А якщо рана розкрита, ви не побачите, як з неї цибенить кров.

Енн. Ви до кінця залишаєтесь поетом, Таві. Ну, прощайте, мій милий. (Гладить його по щоці; хоче поцілувати, але почуття огиди стримує її; нарешті біжить садом до вілли).

Октавій знову притуляється до стола, схиливши голову на руки, й тихо схлипує. Входить хвірткою місіс Вайтфілд. Вона вибігала всі крамниці Ґранади, і в руках у неї кошик, повний маленьких пакунків. Помітивши Октавія, вона біжить до нього й піднімає йому голову.

Місіс Вайтфілд. Що сталося, Таві? Ви нездужаєте?

Октавій. Ні, нічого, нічого...

Місіс Вайтфілд (усе ще тримає його голову, з тривогою). Але ж ви плачете? Через те, що Віолетта одружилася?

Октавій. Ні, ні. А хто сказав вам про Віолетту?

Місіс Вайтфілд (випускаючи його голову). Я здибала Ребука із цим старим бридким ірландцем. Але ви певні, що не захворіли? Що ж трапилось?

Октавій (ніжно). Нічого. Тільки в одного чоловіка розбилося серце. Еге ж, це звучить смішно?

Місіс Вайтфілд. Але в чому все ж таки річ? Щось, мабуть, Енн накоїла?

Октавій. Енн в тому не винна. І не думайте, що я докоряю вам.

Місіс Вайтфілд (здивовано). Мені? За що?

Октавій (заспокійливо стискуючи їй руку). Ні за що. Я сказав, що не докоряю вам.

Місіс Вайтфілд. Та я нічого й не зробила такого. Що ж таке сталося?

Октавій (із сумною усмішкою). Невже ви не здогадуєтесь? І я скажу, що ви маєте рацію, коли вважаєте Джека за кращого чоловіка для Енн, ніж я; але я кохаю Енн: і це так боляче! (Він підводиться і йде від неї до прогалинки).

Місіс Вайтфілд (ідучи слідом за ним). Невже Енн сказала вам, що я хочу віддати її за Джека?

Октавій. Так, сказала.

Місіс Вайтфілд (роздумуючи). Тоді, Таві, мені вас дуже шкода. Це вона хоче одружитися з Джеком. Ви думаєте, вона багато звертає уваги на те, що я кажу або бажаю?

Октавій. Але коли б вона не думала, що це так, вона б і не казала. Не підозрюєте ж ви Енн у... брехні?

Місіс Вайтфілд. Ну, нічого, все одно. Не знаю, що краще для юнака — чи знати занадто мало, ось як ви, чи занадто багато, як Джек.

Повертається Таннер.

Таннер. Ну, я позбувся старого Мелоуна. Познайомив його з «Акціонерним Товариством Мендоса» і залишив цих розбійніків удвох, щоб вони побалакали і зговорились. Гей-гей, Таві! Що з тобою?

Октавій. Бачу, мені слід піти умитись. (До місіс Вайтфілд). Скажіть йому про ваше бажання. (До Таннера). Можу додати, Джеку, що Енн ухвалює це.

Таннер (здивовано). Ухвалює що?..

Октавій. Бажання місіс Вайтфілд. (Іде сумно, але з самоповагою в бік вілли).

Таннер (до місіс Вайтфілд). Щось дуже таємне. Що то у вас за бажання? Хай би яке воно було, а воно повинно бути виконано.

Місіс Вайтфілд (з плаксивою вдячністю). Дякую вам, Джеку. (Вона сідає. Таннер приносить другий стілець і сідає поруч неї, поклавши лікті на коліна. Він геть увесь — увага). Не знаю, чому чужі діти такі милі зі мною, а мої власні так мало зважають на мене. Нема нічого дивного в тому, що я, як здається, нібито не можу так доглядати й любити Енн і Роду, як вас, Таві і Віолетту. Якийсь дивний тепер світ! Колись усе було так просто, ясно, а тепер, здається, ніхто не думає й не відчуває так, як слід було б. Усе пішло шкереберть відтоді, як професор Тіндел виголосив свою промову в Белфасті.

Таннер. Так. Життя набагато складніше, ніж ми звикли гадати. Але що, все ж таки, я мушу для вас зробити?

Місіс Вайтфілд. Якраз це я хочу вам сказати. Звичайно, що ви одружитеся з Енн, чи хочу я цього, чи ні, але...

Таннер (схопившись).