Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Чуєш, тупа тварино! — крикнув Іван Дмитрович і постукав кулаком у двері. — Відчини, а то двері виламаю! Шкуродер!

— Відчини! — крикнув Андрій Юхимович, тремтячи всім тілом. — Я вимагаю!

— Поговори ще! — відповів за дверима Микита. — Поговори!

— Принаймні піди поклич сюди Євгенія Федоровича! Скажи, що я прошу його зайти… на хвилину! Завтра вони самі прийдуть.

— Ніколи нас не випустять! — говорив тим часом Іван Дмитрович. — Згноять нас тут! О господи, невже і справді на тому світі нема пекла, і ці негідники будуть помилувані? Де ж справедливість? Відчини, негіднику, я задихаюсь! — крикнув він сиплим голосом і навалився на двері. — Я розтовчу собі голову! Убивці!

Микита швидко відчинив двері, грубо, обома руками і коліном, відіпхнув Андрія Юхимовича, потім замахнувся й ударив його кулаком в обличчя. Андрієві Юхимовичу здалося, що величезна солона хвиля накрила його з головою й потягла до ліжка; справді, в роті було солоно: мабуть, з зубів пішла кров. Він, наче бажаючи випливти, замахав руками й ухопився за чиєсь ліжко і в цей час відчув, що Микита двічі вдарив його в спину.

Голосно скрикнув Іван Дмитрович. Мабуть, і його били.

Потім усе стихло. Рідке місячне сяйво йшло крізь грати, і на підлозі лежала тінь, схожа на сітку. Було страшно. Андрій Юхимович ліг і затамував подих; він з жахом чекав, що його вдарять ще раз. Наче хтось узяв серп, встромив у нього і кілька разів повернув у грудях і в кишках. Від болю він укусив подушку і зціпив зуби, і раптом у голові його, серед хаосу, ясно майнула страшна, нестерпна думка, що зовсім такий самий біль мусили терпіти роками, день у день, оці люди, що здавалися тепер, у місячному сяйві, чорними тінями. Як могло статися, що протягом більш ніж двадцяти років він не знав і не хотів знати цього? Він не знав, не мав поняття про біль, значить, він не винен; але совість, така ж незговірлива і груба, як Микита, примусила його похолонути від потилиці до п’ят. Він схопився, хотів крикнути з усієї сили і бігти швидше, щоб убити Микиту, потім Хоботова, доглядача і фельдшера, потім себе, але з грудей не вийшло жодного звуку, і ноги не слухались; задихаючись, він рвонув на грудях халат і сорочку, подер і непритомний повалився на ліжко.

Ранком другого дня в нього боліла голова, гуло у вухах і в усьому тілі відчувалось нездужання. Згадувати про свою вчорашню слабкість йому не було соромно. Він був учора малодушним, боявся навіть місяця, щиро висловлював чуття і думки, яких раніше й не підозрівав у себе. Наприклад, думки про незадоволеність філософствуючої дрібноти. Але тепер йому було однаково.

Він не їв, не пив, лежав нерухомо й мовчав. «Мені однаково, — думав він, коли йому ставили запитання. — Відповідати не буду… Мені однаково».

По обіді прийшов Михайло Авер’янович і приніс чвертку чаю й фунт мармеладу. Дар’юшка теж приходила, цілу годину стояла біля ліжка з виразом тупої скорботи на обличчі. Одвідав його й лікар Хоботов. Він приніс пляшечку з бромистим калієм і наказав Микиті покурити в палаті чим-небудь.

Надвечір Андрій Юхимович умер від апоплексичного удару. Спочатку він відчув трясучий озноб і нудоту; щось гидке, як здавалося, проймаючи все тіло, навіть пальці, потяглось від шлунка до голови і залило очі і вуха. Позеленіло в очах. Андрій Юхимович зрозумів, що йому прийшов кінець, і згадав, що Іван Дмитрович, Михайло Авер’янович і мільйони людей вірять у безсмертя. А що, як воно є? Але безсмертя йому не хотілось, і він думав про нього тільки одну мить. Табун оленів, надзвичайно гарних і граціозних, про яких він читав учора, пробіг повз нього; потім жінка простягла до нього руку з рекомендованим листом… Сказав щось Михайло Авер’янович. Потім усе зникло, і Андрій Юхимович спочив навіки.

Прийшли служники, взяли його за руки і за ноги й віднесли до каплиці. Там він лежав на столі з розплющеними очима, і місяць уночі освітлював його. Ранком прийшов Сергій Сергійович, побожно помолився перед розп’яттям й закрив своєму колишньому начальникові очі.

Через день Андрія Юхимовича ховали. На похороні були тільки Михайло Авер’янович і Дар’юшка.

1892

Лакей при московській гостиниці «Слов’янський базар», Микола Чикільдєєв, занедужав. У нього затерпли ноги і змінилася хода, отож одного разу, ідучи коридором, він спіткнувся й упав разом з підносом, на якому була шинка з горошком. Довелось покинути роботу. Які були гроші, свої і жінчині, він пролікував, харчуватися вже не було з чого, стало нудно без діла, і він вирішив, що, мабуть, треба їхати до себе додому, на село. Дома і хворіти легше, і жити дешевше; і недарма кажуть: дома стіни помагають.

Приїхав він у своє Жуково надвечір. У споминах дитинства рідне гніздо уявилось йому ясним, затишним, вигідним, а тепер, увійшовши в хату, він аж злякався, — так було темно, тісно і брудно. Дружина його Ольга і дочка Саша, що приїхали з ним, здивовано поглядали на велику неохайну піч, яка займала мало не півхати, темну від кіптяви та від мух. Скільки мух! Піч перекосилася, колоди в стінах лежали криво, і здавалося, що хата ось-ось розвалиться. На покуті, біля ікон, були поналіплювані ярлики від пляшок і клапті газетного паперу — це замість картин. Бідність, бідність!