Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

йому не дали ні пенсії, ні одноразової допомоги. Щоправда, він служив не чесно, але ж пенсію одержують усі службовці однаково, чесні вони чи ні. Сучасна справедливість і полягає саме в тому, що чинами, орденами і пенсіями нагороджуються не моральні якості й здібності, а взагалі служба, хоч би яка вона була. Чому ж він один повинен становити виняток? Грошей у нього зовсім не було. Йому було соромно проходити повз крамничку й дивитись на хазяйку. За пиво винні вже тридцять два карбованці. Міщанці Бєловій теж винні. Дар’юшка потай продає старий одяг і книжки і бреше хазяйці, що скоро лікар одержить дуже багато грошей.

Він сердився на себе за те, що витратив на подорож тисячу карбованців, яку він був наскладав. Як би тепер знадобилася ця тисяча! Йому було досадно, що йому не дають спокою люди. Хоботов вважав своїм обов’язком зрідка провідувати хворого колегу. Все було в ньому огидно Андрієві Юхимовичу: і сите обличчя, і поганий, поблажливий тон, і слово «колега», і високі чоботи; а найогидніше було те, що він вважав за свій обов’язок лікувати Андрія Юхимовича і думав, що насправді лікує. Щоразу, відвідуючи його, він приносив пляшечку з бромистим калієм та пілюлі з ревеню.

І Михайло Авер’янович теж вважав своїм обов’язком навідувати друга й розважати його. Кожного разу він входив до Андрія Юхимовича з удаваною розв’язністю, вимушено реготав і починав запевняти його, що він сьогодні має прекрасний вигляд і що справи, слава богу, йдуть на краще, і з цього можна було зробити висновок, що становище свого друга він вважав безнадійним. Він не сплатив ще свого варшавського боргу і був пригнічений важким соромом, був напружений і тому старався реготати голосніше і розповідати смішніше. Його анекдоти й розповіді здавалися тепер нескінченними і були мукою і для Андрія Юхимовича, і для нього самого.

При ньому Андрій Юхимович лягав звичайно на диван обличчям до стіни і слухав, зціпивши зуби; на його душу шарами лягав накип, і після кожного відвідування друга він почував, що накип цей стає все вищим і немов підступає до горла.

Щоб затамувати дріб’язкові почуття, він поспішав думати про те, що й він сам, і Хоботов, і Михайло Авер’янович мусять рано чи пізно загинути, не залишивши в природі навіть сліду. Якщо уявити, що через мільйон років повз земну кулю пролетить у просторі який-небудь дух, то він побачить тільки глину й голі скелі. Все — і культура, і моральний закон — загине і навіть лопухами не проросте. Що ж важить сором перед крамарем, нікчемний Хоботов, важка дружба Михайла Авер’яновича? Все це дурниця і нісенітниця.

Але такі міркування вже не допомагали. Тільки-но він уявляв собі земну кулю через мільйон років, як із-за голої скелі виглядав Хоботов у високих чоботях або, напружено регочучи, Михайло Авер’янович, і навіть чути було соромливий шепіт: «А варшавський борг, голубчику, поверну цими днями… Неодмінно».

XVI

Одного разу Михайло Авер’янович прийшов по обіді, коли Андрій Юхимович лежав на дивані. Сталося так, що в той же час з’явився і Хоботов з бромистим калієм. Андрій Юхимович важко підвівся, сів і обперся руками об диван.

— А сьогодні, дорогий мій, — почав Михайло Авер’янович, — у вас колір обличчя значно кращий, ніж учора. Та ви молодець! Їй-богу, молодець!

— Пора, пора видужувати, колего, — сказав Хоботов, позіхаючи. — Мабуть, вам самим набридла ця морока.

— І видужаємо, — весело сказав Михайло Авер’янович. — Іще років сто жити будемо! Ось так!

— Сто не сто, а на двадцять ще вистачить, — утішав Хоботов. — Нічого, нічого, колего, не журіться… Годі вам тінь наводити.

— Ми ще покажемо себе! — зареготав Михдйло Авер’янович і поляскав друга по коліну. — Ми ще покажемо! Наступного літа, бог дасть, чкурнемо на Кавказ і весь його верхи об’їдемо — гоп! гоп! гоп! А з Кавказу вернемось, дивись, чого доброго, на весіллі гуляти будемо. — Михайло Авер’янович лукаво підморгнув оком. — Оженимо вас, дружка милого… оженимо… «Андрій Юхимович раптом відчув, що накип підступає до горла: в нього страшенно забилося серце.

— Це пошло! — сказав він, швидко встаючи і відходячи до вікна. — Невже ви не розумієте, що говорите пошлості?

Він хотів говорити лагідно і ввічливо, але мимоволі раптом стиснув кулаки й підніс їх вище голови.

— Облиште мене! — крикнув він не своїм голосом, червоніючи й тремтячи всім тілом. — Геть! Обидва геть, обидва!

Михайло Авер’янович і Хоботов підвелись і вп’ялися в нього очима, спочатку здивовано, потім із страхом.

— Обидва геть! — усе ще кричав далі Андрій Юхимович. — Тупі люди! Дурні люди! Не треба мені ні дружби, ні твоїх ліків, тупий чоловіче! Пошлість! Гидота!

Хоботов і Михайло Авер’янович, розгублено переглядаючись, позадкували до дверей і вийшли в сіни. Андрій Юхимович схопив пляшку з бромистим калієм і шпурнув їм услід; пляшечка з дзенькотом розбилася об поріг.

— Забирайтесь до дідька! — крикнув він плачучим голосом, вибігаючи в сіни. — До дідька!

Коли гості пішли, Андрій Юхимович, тремтячи, як у лихоманці, ліг на диван і довго ще повторював:

— Тупі люди! Дурні люди!

Коли він заспокоївся, то насамперед йому спало на думку, що бідному Михайлові Авер’яновичу тепер, мабуть, страшенно соромно й важко на душі, і що все це жахливо. Ніколи раніше не траплялось нічого такого. Де ж розум і такт? Де розуміння речей і філософська байдужість?

Лікар цілу ніч не міг заснути від сорому й досади на себе, а ранком, годині о десятій, пішов до поштової контори й перепросив поштмейстера.

— Не згадуватимемо того, що сталося, — сказав, зітхаючи, зворушений Михайло Авер’янович, міцно потискуючи йому руку. —