Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

(як із села, що по той бік річки, віддавали тільки в пекарі), і так повелося давно, ще за кріпацтва, коли якийсь Лука Іванович, Жуковський селянин, тепер уже легендарний, що служив буфетником в одному з московських клубів, приймав до себе на службу тільки своїх земляків, а ці, входячи в силу, виписували своїх родичів і влаштовували їх у трактири і ресторани; і з того часу село Жуково інакше вже не називали навколишні жителі, як Хамське, або Холуївка. Миколу одвезли до Москви, коли було йому одинадцять років, і влаштував його на роботу Іван Макарович, з сім’ї Матвєїчевих, що служив тоді капельдинером у саду «Ермітаж». І тепер, звертаючись до Матвєїчевих, Микола говорив повчально:

— Іван Макарович — мій благодійник, і я повинен за нього богу молитись день і ніч, бо ж через нього став я хорошою людиною.

— Батечку ти мій, — промовила сльозливо висока стара жінка, сестра Івана Макаровича, — і нічого про них, голубчика, не чути.

— Зимою служив він в Омона, а нинішній сезон, була чутка, десь за містом, у садах… Постарів! Перше, бувало, літнім ділом приносив додому карбованців по десять у день, а тепер всюди діла стали тихі, поневіряється старенький.

Старі жінки і молодиці дивились на Миколині ноги, взуті у валянки, і на його бліде обличчя й говорили сумно:

— Не добувач ти, Миколо Осиповичу, не добувач! Де там!

І всі голубили Сашу. Їй вже минуло десять років, але вона була мала на зріст, дуже худа, і на вигляд їй можна було дати років з сім, не більше. Серед інших дівчаток, засмаглих, погано обстрижених, одягнених у довгі вилинялі сорочки, вона, біленька, з великими темними очима, з червоною стрічечкою в косах, здавалася кумедною, наче це було звірятко, що його спіймали в полі і принесли до хати.

— Вона в мене й читати може! — похвалилась Ольга, ніжно дивлячись на свою дочку. — Почитай, дитинко! — сказала вона, дістаючи з кутка євангеліє. — Ти почитай, а православні послухають.

Євангеліє було старе, важке, в шкіряних палітурках, з заяложеними краями, і від нього запахло так, ніби в хату увійшли ченці. Саша підвела брови й почала голосно, співуче:

— «Отшедшим вже їм, се апгел господень… во снє явився Іосифу, глаголя: «Востав поїми отроча і матір його.

— Отроча і матір його, — повторила за нею Ольга і вся розчервонілась від хвилювання.

— «І бєжі во Єгипет… І буді тамо, дондеже реку ті…»

При слові «дондеже» Ольга не стрималась і заплакала.

На неї дивлячись, схлипнула Мар’я, далі сестра Івана Макаровича. Старий закашлявся і заметушився, щоб дати онуці гостинця, але нічого не знайшов і тільки махнув рукою. І коли читання скінчилося, сусіди розійшлись по домівках, зворушені і дуже задоволені з Ольги і Саші.

З нагоди свята родина була цілий день дома. Стара, яку і чоловік, і невістки, і внуки, всі однаково називали бабкою, старалася все робити сама; сама топила піч і ставила самовар, сама навіть ходила на оденки і потім нарікала, що її замучили роботою. І все вона турбувалася, щоб хто не з’їв зайвого шматка, щоб старий і невістки не сиділи без роботи. То вчувалося їй, що трактирникові гуси йдуть задвірками на її город, і вона вибігала з хати з довгою палицею і потім з півгодини пронизливо кричала коло своєї капусти, чахлої й миршавої, як вона сама; то їй здавалося, що ворона добирається до курчат, і вона з лайкою кидалась на ворону. Сердилась і бурчала вона з ранку до вечора і часто здіймала такий крик, що на вулиці спинялися прохожі.

Із своїм старим вона поводилась неласкаво, називала його то лежнем, то холерою. То був нестатечний, ненадійний мужик, і, може, якби вона не підганяла його раз у раз, то він не робив би зовсім, а тільки сидів би на печі та розмовляв. Він подовгу розповідав синові про якихось своїх ворогів, жалівся на кривди, яких він нібито зазнавав щодня від сусідів, і нудно було його слухати.

— Еге, — розповідав він, узявшись за боки. — Еге… Після здвиження через тиждень продав я сіно по тридцять копійок за пуд, добровільно… Так… Добре… Тільки ото, значить, везу я ранком сіно добровільно, нікого не чіпаю; в лиху годину, дивлюсь — виходить з трактиру староста Антип Сєдельников. «Куди везеш, сякий-такий?» — та мене у вухо.

А в Кир’яка тяжко боліла голова з похмілля, і йому було соромно перед братом.

— Горілка он що робить. Ох, ти, боже мій! — бурмотів він, струшуючи своєю хворою головою. — Ви вже, братику і сестрице, простіть, Христа ради, сам не радий.

— З нагоди свята купили в трактирі оселедця і варили юшку з оселедцевої голівки. Опівдні всі посідали пити чай і пили його довго, до поту, і, здавалось, порозпухали від чаю, і вже після того стали їсти юшку всі з одного горшка. А оселедця бабка сховала.

Увечері гончар на кручі випалював горшки. Внизу в лузі дівчата ходили в танку і співали. Грали на гармонії. І по той бік річки теж горіло в одній печі і співали дівчата, і здаля той спів здавався стройним і ніжним. У трактирі і навколо галасували мужики; вони співали п’яними голосами, хто куди, і лаялись так, що Ольга тільки здригалась і говорила:

— Ох, батечку!.. її дивувало, що лайку чути було безперервно і що найголосніше та найдовше лаялись старі, яким час вже помирати. А діти і дівчата слухали ту лайку і нітрохи не ніяковіли, і видно було, що вони звикли до. неї з колиски.

Минуло півночі, вже погасло в печах тут і на тому боці, а внизу на лузі та в трактирі все ще гуляли. Старий і Кир’як, п’яні, побравшись за руки, штовхали один одного плечима, підійшли до сарая, де лежали Ольга і Мар’я.