Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Облиш, — умовляв старий, — облиш… Вона молодиця смирна. Гріх…

— Ма-ар’е! — крикнув Кир’як.

— Облиш… Гріх… Вона молодиця нічого.

Обидва постояли з хвилину біля сарая і пішли.

— Лю-ублю я квіти польові-ї! — заспівав раптом старий високим, пронизливим тенором. — Лю-ублю у луках їх збирать!

Потім сплюнув, погано вилаявся й пішов до хати.

Бабка поставила Сашу біля свого городу й наказала їй глядіти, щоб не зайшли гуси. Був гарячий серпневий день. Трактирникові гуси могли добратися до городу задвірками, але вони тепер мали собі роботу, визбирували овес біля трактиру, мирно розмовляючи, і тільки гусак підіймав високо голову, ніби бажаючи подивитися, чи не йде стара з палицею; інші гуси могли прийти знизу, але ці тепер паслись далеко за річкою, витягшись у лузі довгою білою гірляндою. Саша постояла трохи, занудьгувала і, побачивши, що гуси не йдуть, відійшла до обриву.

Там вона побачила старшу Мар’їну дочку, Мотьку, яка стояла нерухомо на величезному камені і дивилася на церкву. Мар’я родила тринадцять разів, але залишилося в неї тільки шестеро і всі — дівчатка, жодного хлопчика, і старшій було вісім років. Мотька, боса, в довгій сорочці, стояла на пригріві, сонце пекло їй у саме тім’я, але вона не помічала цього і наче скам’яніла. Саша стала з нею поряд і сказала, дивлячись на церкву:

— В церкві бог живе. В людей горять лампи та свічки, а в бога лампадки, червоненькі, зелененькі, синенькі, як оченятка. Вночі бог ходить по церкві, і з ним пресвята богородиця і Миколай-угодничок — туп, туп, туп… А сторожеві страшно, страшно! Е-е, ластівко, — додала вона, наслідуючи свою матір. — А коли буде кінець світу, то всі церкви злетять на небо.

— Із дзво-на-ми? — запитала Мотька басом, розтягаючи кожен склад.

— Із дзвонами. А коли кінець світу, добрі підуть у рай, а сердиті будуть горіти в огні вічно і невгасно, ластівко. Моїй мамі і так само Мар’ї бог скаже: ви нікого не кривдили і за це йдіть направо, в рай; а Кир’якові та бабці скаже: а вийдіть наліво, у вогонь. І хто скоромне їв, того теж у вогонь.

Вона подивилась угору на небо, широко розплющивши очі, і сказала:

— Дивись на небо, не кліпай, — ангелів видно.

Мотька теж стала дивитись на небо, і хвилина минула у мовчанці.

— Бачиш?

— Не видно, — промовила Мотька басом.

— А я бачу. Маленькі ангелики літають по небу та крильцями — миг, миг, ніби комарики.

Мотька подумала трохи, дивлячись у землю, і спитала:

— Бабка горітиме?

— Горітиме, ластівко.

Від каменя до самого низу тягся рівний, пологий схил, укритий м’якою зеленою травою, якої хотілося рукою торкнутись або полежати на ній. Саша лягла і скотилася вниз. Мотька з серйозним, суворим обличчям, відсапуючись, теж лягла й скотилась, і при цьому в неї сорочка задерлась до плечей.

— Як мені стало смішно! — сказала Саша в захопленні.

Вони обидві пішли нагору, щоб скотитися ще раз, але в цей час почувся знайомий верескливий голос. Ой, як це жахливо! Бабка, беззуба, кощава, горбата, з коротким сивим волоссям, що маяло на вітрі, довгою палицею гнала від городу гусей і кричала:

— Всю капусту витовкли, окаянні, щоб ви виздихали, тричі анафеми, кляті, немає на вас загибелі!

Вона побачила дівчаток, кинула палицю, підняла лозину і, схопивши Сашу за шию пальцями, сухими й твердими, як рогачики, стала її шмагати. Саша плакала від болю і страху, а в цей час гусак, перехиляючись з ноги на ногу і витягши шию, підійшов до старої і просичав щось, і коли він вернувся до свого табуна, то всі гуски схвально привітали його: го-го-го! Потім бабка заходилася шмагати Мотьку, і при цьому в Мотьки знову задерлася сорочка. В розпачі, голосно плачучи, Саша пішла до хати, щоб поскаржитись; за нею йшла Мотька, яка теж плакала, але басом, не витираючи сліз, і обличчя в неї було вже таке мокре, начебто вона вмочила його в воду.

— Батечку мій! — здивувалась Ольга, коли обидві вони ввійшли до хати. — Царице небесна!

Саша почала розказувати, і в цей час з пронизливим криком і з лайкою увійшла бабка, розсердилась Фекла, і в хаті зчинився галас.

— Нічого, нічого! — втішала Ольга, бліда, збентежена, гладячи Сашу по голові. — Вона — бабуся, на неї гріх сердитись. Нічого, дитинко.

Микола, що був уже змучений оцим повсякчасним криком, голодом, чадом, смородом, що вже ненавидів і зневажав бідність, що соромився перед дружиною і дочкою за своїх батька і матір, звісив з печі ноги й промовив роздратовано, плаксивим голосом, звертаючись до матері:

— Ви не можете її бити! Ви не маєте ніякого повного права її бити!

— Ну, здихаєш там на печі, ледащо! — крикнула на нього Фекла із злобою. — Принесла вас сюди лиха година, дармоїдів.

І Саша, і Мотька, і всі дівчатка, скільки їх було, забились на печі в куток, за спину Миколи, і звідти слухали все те мовчки, злякано, і чути було, як стукали їхні маленькі серця. Коли в родині є хворий, що хворіє вже давно і безнадійно, то бувають такі тяжкі хвилини, коли всі близькі боязко, потай, в глибині душі бажають його смерті; і тільки самі діти бояться смерті рідної людини і при думці про неї завжди почувають жах. І тепер дівчатка, затаївши подих,