Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Він опустився на лавку біля самовара й став пити чай, голосно сьорбаючи з блюдечка при загальній мовчанці… Випив чашок з десять, потім схилився на лаву й захропів. Стали лягати спати. Миколу, як хворого, положили на печі з старим; Саша лягла на долівці, а Ольга пішла з молодицями в сарай.

— Е-е, ластівко, — говорила вона, лягаючи на сіні поряд з Мар’єю, — слізьми горя не заллєш. Терпи, та й годі. В писанні сказано: а ще хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому ліву… Е-е, ластівко!

Потім вона півголосом, співуче, розказувала про Москву, про своє життя; як вона служила покоївкою в мебльованих кімнатах.

— А в Москві доми великі, кам’яні, — говорила вона, — церков багато-багато, сорок сороків, ластівко, а в домах усе пани, та такі гарні, та такі пристойні!

Мар’я ©казала, що вона ніколи не бувала не тільки в Москві, а навіть у своєму повітовому місті; вона була неграмотна, не знала ніяких молитов, не знала навіть «Отче наш». Вона і друга невістка, Фекла, яка тепер сиділа оддалік і слухала, — обидві були дуже не розвинені і нічого не могли зрозуміти. Обидві вони не любили своїх чоловіків: Мар’я боялася Кир’яка, і коли він зоставався з нею, то вона трусилася від страху і біля нього раз у раз чаділа, бо від нього дуже тхнуло горілкою і тютюном. А Фекла на запитання, чи не нудно їй без чоловіка, відповіла з досадою:

— А хай йому!.

Поговорили і затихли…

Було холоднувато, і коло сарая на все горло співав півень, заважаючи спати. Коли синювате вранішнє світло вже пробивалося крізь усі щілини, Фекла тихенько встала і вийшла, і потім чути було, як вона побігла кудись, тупаючи босими ногами.

Ольга пішла до церкви і взяла з собою Мар’ю. Коли вони сходили стежкою до лугу, обом було весело. Ользі подобалось роздолля, а Мар’я почувала в невістці близьку, рідну людину. Сходило сонце. Низько над лугом літав сонний яструб, річка була похмура, котився туман де-не-де, але по той бік на горі вже простяглося пасмо світла, церква сяяла, і в панському саду несамовито кричали граки.

— Старий нічого, — розказує Мар’я, — а бабка сувора, б’ється все. Свого хліба вистачило до масниці, купуємо борошно в трактирі, — ну, вона сердиться: багато, каже, їсте.

— E, ластівко! Терпи, та й годі. Сказано: прийдіте всі труждающії і обремененнії.

Ольга говорила статечно, співуче, і хода в неї була, як у прочанки, швидка і метушлива. Вона щодня читала євангеліє, читала вголос, по-дячківському, і багато чого не розуміла, але святі слова зворушували її до сліз, і такі слова, як «аще» і «дондеже», вона вимовляла з солодким завмиранням серця. Вона вірила в бога, в божу матір, в угодників; вірила, що не можна кривдити нікого в світі: ні простих людей, ні німців, ні циган, ні євреїв, — і що горе навіть тим, хто не жаліє тварин; вірила, що так написано в святих книгах, і тому, коли вона вимовляла слова з писання, навіть незрозумілі, то обличчя в неї ставало жалісливим, розчуленим і ясним.

— Ти звідки родом? — спитала Мар’я.

— Я владимирська. А тільки мене взято до Москви вже давно, на восьмому літечку.

Підійшли до річки. На тому боці коло самої води стояла якась жінка й роздягалась.

— То наша Фекла, — впізнала Мар’я, — за річку, на панський двір ходила. До прикажчиків. Бешкетна та лайлива — страх!

Фекла, чорноброва, з розпущеним волоссям, молода ще і дужа, як дівчина, кинулася з берега й забила по воді ногами, і на всі боки від неї пішли хвилі.

— Бешкетна — страх! — ще раз сказала Мар’я.

Через річку було покладено хитку дерев’яну кладку, і якраз під нею в чистій, прозорій воді ходили табунці широколобих головнів. На зелених кущах, що дивились у воду, виблискувала роса. Повіяло теплом, стало радісно. Який прекрасний ранок! І, мабуть, яке прекрасне було б життя на цьому світі, якби не злидні, жахливі, безвихідні злидні, від яких ніде не сховаєшся! Досить було тепер тільки оглянутись на село, як живо згадалось усе вчорашнє, — і зачарування щастя, яке уявлялося довкола, зникло в одну мить.

Прийшли до церкви. Мар’я спинилася коло входу і не насмілилась іти далі. І сісти не насмілилась, хоч до обідні задзвонили тільки о дев’ятій годині. Так і стояла весь час.

Коли читали євангеліє, люди раптом заворушилися, даючи дорогу поміщицькій сім’ї: увійшли дві дівчини в білих сукнях, у крислатих капелюшках, і з ними повний, рожевий хлопчик у матроському костюмі. Їх поява розчулила Ольгу; вона з першого погляду вирішила, що це — порядні, освічені і вродливі люди. А Мар я дивилася на них спідлоба, похмуро, засмучено, начебто це ввійшли не люди, а страховища, які могли б розчавити її, якби вона не оступилась.

А коли диякон виголошував що-небудь басом, то їй кожного разу вчувався вигук: «Ма-ар’є!» — і вона здригалась.

На селі дізналися про приїзд гостей, і вже після обідні до хати набилося багато люду. Прийшли і Леоничеви, і Матвєїчеви, і Ільїчови довідатись про своїх родичів, що служили в Москві. Усіх Жуковських хлопців, що знали грамоти, відвозили до Москви і віддавали там тільки в офіціанти та в коридорні