Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Він з хвилину мовчки погладжував собі коліна і потім сказав:
— У мене й на думці не було ображатися на вас. Хвороба — не свій брат, я розумію. Ваш припадок налякав нас учора з лікарем, і ми довго потім говорили про вас. Дорогий мій, чому ви не хочете серйозно взятися до вашої хвороби? Хіба ж можна так? Вибачте за дружню одвертість, — зашепотів Михайло Авер’янович, — ви живете в найнесприятливіших умовах: тіснота, бруд, догляду за вами нема, лікуватись нема за що… Дорогий мій друже, благаємо вас разом з лікарем від усього серця, послухайте нашої ради: лягайте в лікарню! Там і харч здоровий, і догляд, і лікування. Євгеній Федорович хоч і моветон, між нами кажучи, але знавець, на нього можна цілком покластися. Він дав мені слово, що візьметься за вас.
Андрій Юхимович був зворушений щирим співчуттям і слізьми, що раптом заблищали на щоках у поштмейстера.
— Шановний, не вірте! — зашепотів він, прикладаючи руки до серця. — Не вірте їм! Це обман! Хвороба моя тільки в тому, що за двадцять років я знайшов у всьому місті тільки одну розумну людину, але й та божевільна. Хвороби нема ніякої, а просто я потрапив у зачароване коло, з Якого нема виходу. Мені однаково, я до всього готовий.
— Лягайте в лікарню, дорогий мій.
— Мені однаково, хоч у яму.
— Дайте, голубчику, слово, що ви будете слухатись у всьому Євгенія Федоровича.
— Будь ласка, даю слово. Але, повторюю, шановний, я потрапив у зачароване коло. Тепер усе, навіть щире співчуття моїх друзів, сходить до одного — до моєї загибелі. Я гину і маю мужність усвідомлювати це.
— Голубчику, ви видужаєте.
— Для чого це говорити! — сказав Андрій Юхимович роздратовано. — Рідко яка людина під кінець життя не зазнає того самого, що я тепер. Коли вам скажуть, що у вас що-небудь подібне до поганих нирок і збільшеного серця, і ви станете лікуватись, або скажуть, що ви божевільний чи злочинець, тобто, одним словом, коли люди раптом звернуть на вас увагу, то знайте, що ви потрапили в зачароване коло, з якого вже не вийдете. Будете намагатись вийти і ще більше заблудитесь. Здавайтесь, бо ніякі зусилля людські вже не врятують вас. Так мені здається.
Тим часом біля грат товпилася публіка. Андрій Юхимович, щоб це заважати, встав і почав прощатися. Михайло Авер’янович ще раз узяв з нього слово честі й провів до надвірних дверей.
Того ж дня, надвечір, до Андрія Юхимовича несподівано зайшов Хоботов у кожушку й високих чоботях і сказав таким тоном, начебто вчора нічого не трапилось:
— А я до вас у справі, колего. Прийшов запросити вас, чи не хочете зі мною на консиліум, га?
Думаючи, що Хоботов хоче розважити його прогулянкою або справді дати йому заробити, Андрій Юхимович одягся й вийшов з ним на вулицю. Він радий був нагоді загладити вчорашню провину і помиритись і в душі дякував Хоботову, який і слова не мовив про вчорашнє і, як видно, жалів його. Від такої некультурної людини важко було сподіватись такої делікатності.
— А де ваш хворий? — спитав Андрій Юхимович.
— У мене в лікарні. Мені вже давно хотілось показати вам… Прецікавий випадок.
Увійшли в лікарняний двір і, обійшовши головний корпус, попрямували до флігеля, де містилися божевільні. І все це чомусь мовчки. Коли увійшли до флігеля, Микита, як звичайно, схопився й виструнчився.
— Тут в одного сталося ускладнення в легенях, — сказав півголосом Хоботов, увійшовши з Андрієм Юхимовичем до палати. — Ви підождіть тут, а я зараз. Піду тільки по стетоскоп.
І вийшов.
XVII
Уже смеркалося. Іван Дмитрович лежав на своїй постелі, уткнувшись обличчям в подушку; паралітик сидів нерухомо, тихо плакав і ворушив губами. Товстий мужик і колишній сортувальник спали. Було тихо.
Андрій Юхимович сидів на ліжку Івана Дмитровича і чекав. Але минуло з півгодини, і замість Хоботова ввійшов до палати Микита, тримаючи в оберемку халат, чиюсь білизну і туфлі.
— Будь ласка, одягайтесь, ваше високоблагородіє, — сказав він тихо. — Ось ваша постілька, будь ласка, сюди, — додав він, показуючи на вільне, очевидно, недавно принесене ліжко. — Нічого, бог дасть, видужаєте.
Андрій Юхимович усе зрозумів. Він, ні слова не кажучи, перейшов до ліжка, яке показав Микита, і сів; побачивши, що Микита стоїть і чекає, він роздягся наголо, і йому стало соромно. Потім він надів лікарняний одяг; кальсони були дуже короткі, сорочка довга, а від халата тхнуло копченою рибою.
— Видужаєте, бог дасть, — повторив Микита.
Він забрав в оберемок одяг Андрія Юхимовича, вийшов і зачинив за собою двері. «Однаково… — думав Андрій Юхимович, соромливо загортаючись у халат і почуваючи, що в своєму новому костюмі він схожий на арештанта. — Однаково… Однаково, що фрак, що мундир, що цей халат…»
Але як же годинник? А записна книжка, що в боковій кишені? А цигарки? Куди Микита заніс одяг? Тепер, мабуть, уже до самої смерті не доведеться надівати штанів, жилета і чобіт. Усе це якось дивно і навіть спочатку незрозуміло. Андрій Юхимович і тепер був певний, що між будинком міщанки Бєлової і палатою № 6 нема ніякої
